read-books.club » Фентезі » Сходи, що кричать, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

15
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сходи, що кричать" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 81
Перейти на сторінку:
щось важливе... скажімо, знайти якусь потрібну нам підказку!

Збентежена його пильним поглядом, я позирнула вбік:

— Ну... не знаю. Спробую, звичайно.

— Якщо хтось і зможе це зробити, то лише ти, Люсі. Твій слух — найкращий. Спробуй.

Ще кілька хвилин тому він збирався спалити це кольє. А тепер воно стало ключем до вирішення всіх наших проблем. Кілька хвилин тому він картав мене, а тепер беріг зіницю ока. Отакий він був завжди, Локвуд: часом від змін у його настрої перехоплювало подих, але його енергії й завзяттю неможливо було противитись. Я почула, як Джордж вовтузиться на другому поверсі, шукаючи словник, і водночас відчула несподіваний азарт — ми могли розкрити загадку дівчини-привида, діставали надію хоч якимось чином урятувати агенцію.

До того ж мене вельми вразили й потішили Локвудові захоплені слова.

Я скрушно зітхнула:

— Гаразд, спробую. Тільки обіцяти нічого не можу. Ти ж знаєш: із Втіленням часто передаються звуки, почуття, але не конкретні факти. Тож якщо...

— Чудово! До роботи! — Він підштовхнув кольє до мене. — Чим тобі допомогти? Може, вип’ємо по чашечці чаю?

— Ні. Просто помовч і дай мені зосередитись.

Спочатку я не почула нічого. Та, врешті, мені й так було зрозуміло, що справа ця не проста. Мені вже вистачало доказів гніву й ненависті дівчини-привида. Еге ж, її долі не позаздриш... Я дивилась на кулон, на вигини ланцюжка і намагалася позбавитись від будь-яких думок. Слід було затамувати всі почуття, налаштувавшись тільки на одне — те, що ховалося в кольє.

Аж нарешті я натрапила на нього. Холод металу пронизав мене.

Я чекала на відлуння спогадів.

І воно долинуло дуже скоро — так само, як і минулого разу. Спочатку я почула розмову чоловіка з жінкою: залунав гучний жіночих сміх, потім до нього приєднався чоловічий. Я відчувала шалені радощі жінки, її пристрасть і насолоду. Усю мою свідомість поглинув згусток неймовірного щастя... Аж тут сміх змінився — в ньому з’явилося щось істеричне. Чоловічий голос став твердіший, звуки переплутались. Мене пронизав крижаний, гострий жах... А далі радощі повернулись — і все було чудово, чудово, чудово!.. Раптом злагода й щастя знову згорнулись — голоси стали гучніші, лютіші, мене огорнули ревнощі й лють. Ці почуття то дужчали, то слабшали — ніби я крутилася на каруселі в Гоксемі, куди мене якось водила мати. Тоді я теж відчувала то веселощі, то страх — і не могла відділити одного від другого... Зненацька запала тиша. Суворий голос щось сказав мені, й мене пройняла нестримна злість, перемішана з відчайдушним болісним криком, — криком, який виявився моїм власним.

Я розплющила очі. Локвуд підтримував мене на стільці. Двері прочинились — і до кімнати вбіг Джордж.

— Що тут, у біса, таке?! — вигукнув він. — Вас не можна залишити вдвох навіть на хвилину!

— Люсі, — промовив блідий як крейда, Локвуд. — Пробач. Мені не слід було просити тебе про таке... Що сталося? З тобою все гаразд?

— Не знаю... — Я відштовхнула його руку й кинула кольє на кухонний стіл. Воно зблиснуло в сонячному світлі. — Мені не варто було слухати це відлуння. Воно надто потужне. Цілком пов’язане з її духом та спогадами. На якусь мить я стала нею — це було дуже неприємно. Її гнів просто неймовірний.

Я трохи посиділа в сонячній кухні, щоб оговтатись від уривків чужих почуттів, як від моторошного сну. Хлопці стояли й чекали.

— Дещо я все-таки можу сказати, — промовила я нарешті. — Не знаю, Локвуде, чи стане це нам у пригоді, однак я впевнена принаймні в одному: цим віє від усіх почуттів привида.

Глибоко зітхнувши, я поглянула на приятелів.

— Чим? — запитав Локвуд.

— Чоловік, що подарував їй кольє, — це її вбивця.

13

Ще до обіду ми здійснили невеличку прогулянку до станції метро «Бейкер-стрит». Було приємно опинитись надворі такої чудової сонячної днини. Настрій у всіх нас помітно покращав. Ми надягли своє буденне вбрання: Локвуд був у довгому брунатному шкіряному пальті, що так пасувало до його стрункої постави. Джордж нап’яв бридку товсту куртку з еластичним поясом, що тільки робив виднішим його черево. Я ж залишилась вірна своїм звичайним смакам: пальто, джемпер з високим коміром, коротка темна спідниця й леґінси. Рапіри ми про всяк випадок узяли з собою (я озброїлась однією з запасних). Це — окрім саден та синців на наших обличчях — красномовно натякало на наш фах, тож люди сахалися нас, тільки-но ми з’являлись.

Потяг на Ювілейній лінії метро, вщент заповнений пасажирами, просяк важким захисним запахом лаванди. Її букетики видніли в чоловіків на лацканах піджаків, а в жінок — на капелюшках. Світло мерехтіло на срібних брошках та шпильках для краваток. Усі п’ять хвилин до Ґрин-Парку ми їхали мовчки. Ніхто не проронив ані слова. Коли ми нарешті висіли з вагону на платформу, натовп провів нас настороженими поглядами.

У вагоні Джордж заклопотано гортав латинський словник. Коли ми зайшли на ескалатор, він витяг олівця з рота і зробив останню нотатку на клаптику паперу.

— Готово, — сказав він. — Я зробив усе, що міг. Що там було написано — Tormentum тент, laetitia meet? Отже, «tormentum» означає «мука» або «тортура», a «laetitia» — «радість» або «блаженство». «Meus, теа, теит» — це «мій, моя, моє». Отже, напис на кулоні я переклав так: «Моя мука — моя радість». — Він з ляскотом закрив словник. — Якесь нездорове любовне послання, еге ж?

— Це те саме, що я відчула, — коротко підтвердила я. — Їхні стосунки справді були нездорові Вони кидалися в крайнощі. Між ними панувало то безмежне щастя, то ревнощі й ненависть. І саме ці почуття врешті перемогли.

— Більше не думай про це, Люсі, — порадив Локвуд. — Ти виконала свою роботу. Тепер ми з Джорджем візьмемося до своєї. Як ти гадаєш, Джордже, чи довго ми просидимо в архіві?

— Недовго. Треба перегорнути місцеві газети — від тієї дати, на якій я зупинився минулого разу. Якщо нам трапляться ще якісь відомості про Аннабел Ворд — скажімо, поліція когось заарештувала, — ми відразу все з’ясуємо. До того ж можна переглянути й жовту пресу — адже дівчина була відомою світською особою.

Ми вийшли з метро на Пікаділлі. Сонячні промені проникали між високими будівлями, й

1 ... 34 35 36 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходи, що кричать, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"