Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Метью підозріливо дивиться на неї, тоді на мене, але таки опускає мачете. Трошки.

— Як і ти зробив одного дня, — каже йому Гільді.

— Шо?

— Ви з Прентісстауна? — ляпаю я.

Мачете злітає вверх і Метью знову підходить вперед, так загрозливо, шо Манчі починає гавкати:

— Геть! Геть! Геть!

— Я з Нью-Елізабета, — крізь стиснуті зуби гарчить Метью, — а ні з якого не з Прентісстауна, хлопче, ніколи в житті, не забувай цього.

Тепер я бачу в його Шумі чіткіші зблиски. Неможливі речі, шалені речі напливають усі разом, ніби він із цим нічого не може зробити, там речі набагато гірші ніж найгірші незаконні відики, які пан Геммар показував найстаршим і найрозбитнішим хлопцям містечка, такі в яких люди насправді вмирали але ніколи не можна було сказати точно. Картинки і слова і кров і крики і…

— Зупини це все зараз же! — кричить Гільді. — Опануй себе, Метью Лайле. Опануй себе зараз же!

Шум Метью опадає, опадає раптово, але ще чується, далеко не той контроль, шо в Тема, але однаково ліпше за будь-кого в Прентісстауні.

Але шойно я про це думаю — його мачете знову піднімається.

— Ти не будеш казати це слово в нашому містечку, хлопче, — каже він. — Якшо ти добра собі хочеш.

— Поки я жива — ніхто не буде погрожувати моїм гостям, — каже Гільді сильним і чистим голосом. — Тобі ясно?

Метью дивиться на неї, він не киває, не каже «так», але всі розуміють шо він розуміє. Але він і не радий через це. Його Шум так само вишукує чогось в мені, тисне на мене, дає ляпаса де може. Нарешті він дивиться на Віолу.

— Тоді хто ж це має бути? — питає він, тицяючи в неї мачете.

І всьо стається ще до того, як я зрозумів шо шось роблю, клянуся.

Щойно я ще стояв поза всіма, а вже за секунду — я між Метью і Віолою, наставив на Метью ножа, мій власний Шум валить як потоп, а рот каже:

— Краще відійди від неї на два кроки, швидко.

— Тодде! — кричить Гільді.

— Тодде! — гавкає Манчі.

— Тодде! — кричить Віола.

Але я таки стою, ніж наголо, моє серце калатає так сильно, ніби до нього нарешті дійшло шо я роблю.

Але відступати нема куди.

І як же, по-твоєму, це сталося?

— Дай мені привід, Прентіссів хлопче, — каже Метью, граючись мачете. — Дай мені хоч найменший привід.

— Досить! — каже Гільді.

І на цей раз у її голосі шось таке є, ніби наказове, такшо Метью трохи здригається. Він ще тримає своє мачете, ще дивиться на мене, дивиться на Гільді, його Шум сіпається як рана.

А тоді його лице трохи кривиться.

І він починає, уяви собі, плакати.

Люто, несамовито намагається не плакати, але стоїть собі там, великий як буйвол, тримає в руці мачете, плаче.

І цього я таки не чекав.

Голос Гільді трохи смикається.

— Забери ножа, Тоддику.

Метью кидає своє мачете на землю і затуляє рукою очі, і схлипує, і кричить, і стогне. Я дивлюся на Віолу. Вона просто дивиться на Метью, напевно така само заплутана, як і я.

Я опускаю ножа вбік, але не відпускаю, ще ні.

Метью глибоко вдихає, болючий Шум і сумний Шум чується всюди, і лють також, від того шо він так на людях втратив контроль.

— Це мало скінчитися, — кашляє він. — Давно вже.

— Я знаю, — каже Гільді, підходячи вперед і кладучи руку йому на плече.

— Шо сталося? — питаю я.

— Не зважай, Тоддику, — каже Гільді. — У Прентісстауна сумна історія.

— Так і Тем сказав, — кажу я. — Ніби я й сам не знаю.

Метью піднімає голову:

— Ні чорта ти насправді не знаєш, хлопче, — каже він, знову стискаючи зуби.

— Так, досить уже, — каже Гільді. — Цей хлопець тобі не ворог, — вона дивиться на мене, її очі трохи здивовані, — і не просто так він витягнув ножа.

Я раз чи двічі повертаю ножа в руці, але тоді знов тягнуся за спину і ховаю його. Метью знову дивиться на мене, але зараз він реально починає відступати, такшо я думаю, хто така Гільді, шо він її слухає.

— Вони обоє невинні як ягнята, Метью друже, — каже Гільді.

— Нема нікого невинного, — гірко каже Метью, вишмаркуючи плаксиві шмарклі і знову граючись мачете. — Взагалі нікого.

Він повертається спиною і вертається до саду, не оглядаючись.

Усі іньші далі дивляться на нас.

— День лише до вечора, — каже Гільді до них, розвертаючись навкруг. — Пізніше буде час зустрітися і привітатися.

Ми з Віолою дивимся, як робітники починають вертатися до своїх дерев і своїх кошиків і чого там ще, деякі очі дотепер дивляться на нас, але більшість людей беруться далі до роботи.

— Ви тута всім керуєте, чи шо? — питаю я.

— Чи шо, Тоддику. Ходіть, бо ви ще й містечка не бачили.

— Про який то закон він говорив?

— То довга історія, шпанюче, — каже вона. — Я тобі потім розкажу.

Стежка, дотепер достатньо широка для людей і машин і коней, хоть я бачу лише людей, вигинається вниз попри сади, які ростуть на схилах маленької долинки.

— Шо це за фрукти? — питає Віола, коли дві жінки переходять перед нами дорогу з повними кошами, йдуть і дивляться на нас.

— Гребенясті ананаси, — каже Гільді. — Солодкі як цукор і повні вітамінів.

— Ніколи про таке не чув.

— Не чув, — каже Гільді. — Воно й недивно.

Я дивлюся на забагато дерев для поселеня, в якому від сили п’ядесять людей.

— Ви шо, тільки ними харчуєтеся?

— Ясно шо ні, — каже Гільді. — Торгуємо з іншими поселенями далі по дорозі.

Здивуваня в моєму Шумі таке чисте, шо навіть Віола трошки сміється.

— Ти ж не думав, шо в цілому Новому Світі лише два поселеня, нє? — питає Гільді.

— Ні, — кажу я, відчуваючи як червоніє моє лице. — Але всі інші поселеня були знищені на війні.

— Гм-м-м, — каже Гільді, закусуючи нижню губу, киваючи, але більше нічо не кажучи.

— Це Притулок? — тихенько каже Віола

— Шо таке «Притулок»? — питаю я.

— Інше поселення, — каже, Віола, не дивлячись на мене. — Ви казали, у Притулку є ліки від Шуму.

— Ай, — пирхає Гільді. — То все плітки і домисли.

— Притулок — то реальне місце? — питаю я.

— Найбільше і найперше поселеня, — каже Гільді. — Найблище до великого міста, шо тільки є в Новому Світі. За багато миль звідци. Не для таких селюків як ми.

— Ніколи про таке не чув, — знову кажу я.

Ніхто на це нічо не каже і я так відчуваю, шо то просто з вічливості. Віола ще й не глянула на мене з того непорозуміня зі мною, і Метью, і ножем. Коли чесно, я теж не знаю шо про це думати.

Такшо ми всі просто йдем