read-books.club » Фантастика » Ніж, якого не відпустиш 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

201
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ніж, якого не відпустиш" автора Патрік Несс. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 90
Перейти на сторінку:
яскраве, шо я піднімаю руку і затуляюся від нього.

— Тута зручніше, — бурмочу я, а серце в грудях гупає.

— Та шо ти кажеш, — каже вона, читаючи мій Шум. — Сніданок на столі.

Запах смаженого бекону з баранини будить Віолу і Манчі. Я випускаю Манчі, аби він собі покакав, але ми з Віолою нічо не кажемо одне одному. Тем заходить коли ми вже їмо, а передцим він, певно, годував овець. Якби я був удома — то я би годував овець.

«Удома», — думаю я.

Та й таке.

— Швичче, шпанюче, — каже Тем, пічтовхуючи до мене горня кави.

Я п’ю, не піднімаючи голову.

— Хтось був? — кажу я в горня.

— Ні душі, — каже Тем. — А день сьогодні чудовий.

Я дивлюся на Віолу, але вона на мене не дивиться. Насправді, ми оце з нею їмо, вмиваємо лиця, перевдягаємся в інший одяг і перепаковуєм торби, ні разу одне другому нічо не кажучи.

— Щасти вам обидвом, — каже Тем, коли ми вже збираємося рушити разом із Гільді на Дальній Кут. — Завжди приємно бачити, як двоє людей, у котрих більше немає нікогісінько, стають добрими друзями.

І ми на це таки нічого не відповідаємо.

— Давайте, шпанюки, — каже Гільді. — Часу нема.

Ми вертаємся на стежку, яка скоро вертається в ту саму дорогу, яка мала б іти через міст.

— Це колись була центральна дорога між Дальнім Кутом і Прентісстауном, — каже Гільді, піднімаючи свою торбинку, — або Нью-Елізабетом, як було тоді.

— А шо було тоді? — питаю я.

— Прентісстаун, — каже вона, — колись називався Нью-Елізабет.

— Ніколи не називався, — кажу я, піднімаючи брови.

Гільді дивиться на мене, її брови сміються з моїх.

— Дійсно ніколи? Ну то я, певно, помиляюся.

— Певно, — кажу я, дивлячись на неї.

Віола робить губами насмішливий звук. Я дивлюся на неї вбивчим поглядом.

— Нам там буде де зупинитися? — питає вона Гільді, ігноруючи мене.

— Я вас до своєї сестри відведу, — каже Гільді, — знаєте, вона ж цього року замісниця мера!

— А тоді ми шо будем робити? — кажу я, підгилюючи ногами грудки болота.

— Я так собі думаю, шо то вам вирішувати, — каже Гільді. — Ви ж самі за себе відповідаєте, нє?

— Поки що ні, — я чую, як Віола дуже-дуже тихо це каже, і це точно ті слова, які в мене в Шумі, такшо ми обоє піднімаємо очі і бачимо погляд одне одного.

Ми майже усміхаємось. Але ні.

І тоді ми починаємо чути Шум.

— О, — каже Гільді, теж його почувши. — Дальній Кут.

Дорога виходить у маленьку долинку.

І он воно є. Інше поселеня. Інше поселеня, якого не мало існувати.

Куди Бен хотів, аби ми пішли.

Де ми маємо бути в безпеці.

Перше шо я бачу — це місце, де дорога з долини звертає в сади, які складаються з рівних рядів доглянутих дерев зі стежечками та ригаційними системами, які всі тянуться вниз із пагорба до будівель і струмка в самому низу, струмок маленький, спокійний і точно десь впадає в більшу річку.

І по всьому містечку є чоловіки і жінки.

Більшість із них розійшлися по саду, працюють, носять важкі робочі фартухи, всі чоловіки на довгий рукав, жінки в довгих спідницях, зрізають мачете шишкоподібні фрукти, або несуть кудись кошики, або працють біля ригаційних труб, або ще шось подібне.

Чоловіки і жінки, жінки і чоловіки.

Пару десятків чоловіків, певно, таке в мене загальне враженя, менше ніж у Прентісстауні.

Хтозна скільки жінок.

Котрі живуть у зовсім іншому місці.

Шум (і тишина) їх усіх пливе як туманець.

Два, будь ласка і Я бачу це так, що і Позаростало все і Вона може погодитись і може відмовитись і Якщо служба закінчиться о першій, то я зможу і так далі, і так далі, і все без кінця, амінь.

Я просто зупиняюся на дорозі і секунду дивлюся, ще не готовий туди піти.

Бо це дивно.

Це навіть більше ніж дивно, якшо так по-чесному.

Всьо таке, навіть не знаю, спокійне. Розмова — як нормальна собі розмова з друзями. Нічо випадкового чи образливого.

І ніхто нічого смертельно не прагне.

Нема жахливого, жахливого, повного відчаю пожаданя ніде, де як чую чи відчуваю.

— Ну, ми тепер стопудово вже не в Прентісстауні, — тихенько кажу я до Манчі.

І навіть не за секунду я чую, як Прентісстаун? пливе з поля, яке ми проходимо.

А тоді я чую це в кількох місцях одночасно. Прентісстаун? і Прентісстаун? А тоді я замічаю, шо чоловіки в найблищому саду не збирають ні фрукти ні нічо іншого. Вони стоять. Вони дивляться на нас.

— Ходіть, — каже Гільді. — Не зупиняйтеся. То просто цікавість.

Слово Прентісстаун множиться вздовж полів ніби вогонь. Манчі притискається блище до моїх ніг. Ми йдемо вперед, обдивлювані людьми зі всіх боків. Навіть Віола підступає трошки блище, такшо ми йдемо тіснішою групкою.

— Не хвилюйтеся, — каже Гільді, — тута буде багато людей, котрі захочуть зустрітися…

Вона зупиняється, не договоривши.

На стежку перед нами став чоловік.

У нього такий вигляд, ніби він абсолютно не хотів з нами зустрітися.

— Прентісстаун? — каже він, його Шум стає неприємно червоний, неприємно швидкий.

— Добриранок, Метью, — каже Гільді. — Я привела…

— Прентісстаун, — знову каже чоловік, тепер не питаючи і не дивлячись на Гільді.

Він дивиться просто на мене.

— Тобі тута не раді, — каже він, — узагалі не раді.

І в нього в руках найбільше мачете, яке я тільки бачив.



17. Сутичка в саду

Моя рука залазить до рюкзака по мій ніж.

— Навіть не думай, Тоддику, — каже Гільді, не зводячи з чоловіка очей. — Такого не буде.

— І шо це ти привела до нас у село, Гільді? — каже чоловік, підкидаючи мачете в руці, всеще дивлячись на мене і в його питанні точно є здивуваня і…

І невже це біль?

— Я веду сюди шпанюка і шпанючку, котрі збилися з дороги, — каже Гільді. — Відвали, Метью.

— Я ніде тута не бачу шпанюка, — каже Метью, його очі починають горіти. Він здоровий, плечі як у бика, на зморщеному чолі багато здивування і мало доброти. Він похожий на ходячий і говорячий ураган. — Я бачу чоловіка з Прентісстауна. Я бачу чоловіка з Прентісстауна із прентісстаунською гиддю в прентісстаунському Шумі.

— Ти цього не бачиш, — каже Гільді. — Придивися краще.

Шум Метью вже облапує мене ніби руки, що притискаються, пробираються в моє власне думаня, пробують обшукати там все. Він злий, запитальний і Шумний як вогонь, такий сильний, шо я ні волоска від нього не заховаю.

— Ти знаєш закон, Гільді, — каже він.

Закон?

— Закон для чоловіків, — каже Гільді, її голос лишається спокійним, ніби ми тута стоїмо і говоримо про погоду. Вона шо, не бачить, як червонішає голос цього чоловіка? Червоний не дуже годиться, якшо треба поговорити. — А цей шпанюк ще не чоловік.

— У мене ще двацять вісім днів, — не подумавши, кажу я.

— Твої числа тута нічо не значать, хлопче, — кидає Метью. — Мене не обходить, скільки в тебе ще днів.

— Заспокойся, Метью, — каже Гільді суворіше ніж їй

1 ... 33 34 35 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніж, якого не відпустиш"