Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— А хіба ти забув, бравий полковнику, — сказав тоді кошовий, — що в татар у руках теж наші товариші, що коли тепер їх не визволимо, то життя їх буде продане на вічне невільництво язичникам, а це гірше за всяку люту смерть? Забув хіба, що в них тепер увесь скарб наш, здобутий християнською кров’ю?

Задумалися всі козаки й не знали, що сказати. Нікому з них не хотілося заслужити лихої слави. Тоді вийшов наперед усіх найстаріший віком в усьому Запорозькому Війську Касян Бовдюг. В пошані був він в усіх козаків; двічі вже обирали його на кошового, і на війні теж був дуже добрий козак, але вже давно постарів і не бував ні в яких походах; не любив також і поради давати нікому, а любив старий воїн лежати на боці в козацькому колі, слухаючи оповідання про всяку бувальщину та козацькі походи. Ніколи не встрявав він до їх розмов, а все тільки слухав та притискував пальцем золу в своїй коротенькій люльці, якої не випускав з рота, і довго сидів потім, прижмуривши злегка очі, і не знали козаки, чи спав він, чи все ще слухав. Усі походи залишався він дома, але цього разу розібрало старого. Махнув рукою по-козацькому й сказав: «Е, куди не йшло! Піду й я: може, чим-небудь стану в пригоді козацтву!» Всі козаки притихли, коли виступив він тепер перед зборами, бо давно не чули від нього ніякого слова. Всякий хотів знати, що скаже Бовдюг.

— Прийшла черга й мені сказати слово, пани-браття! — так він почав. — Послухайте, діти, старого. Мудро сказав кошовий, і, як голова козацького війська, що повинен оберігати його й дбати про військовий скарб, мудрішого нічого він не міг сказати. От що! Це хай буде перша моя мова! А от послухайте, що скаже моя друга мова. А ось що скаже моя друга мова: велику правду сказав і Тарас-полковник, дай Боже йому довгого віку, і щоб таких полковників було більше в Україні! Перший обов’язок і перша честь козака є додержати товариства. Скільки живу я на віку, не чув я, пани-браття, щоб козак покинув де чи продав як-небудь свого товариша. І ті і ті нам товариші; менше їх чи більше — однаково, всі товариші, всі нам дорогі. То ось яка моя мова: ті, кому милі захоплені татарами, нехай рушають за татарами, а кому милі полонені ляхами і не хочеться покидати справедливого діла, нехай зостаються. Кошовий з обов’язку піде з одною половиною за татарами, а друга половина обере собі наказного отамана[96]. А наказним отаманом, коли хочете послухати білої голови, не годиться бути нікому іншому, як тільки одному Тарасові Бульбі. Нема з нас нікого рівного йому в доблесті.

Так сказав Бовдюг і замовк; і зраділи всі козаки, що навів їх таким способом на розум старий. Всі підкинули вгору шапки й закричали:

— Спасибі, тобі, батьку! Мовчав, мовчав, довго мовчав, та от, нарешті, й сказав. Недаремно говорив, як збирався в похід, що станеш в пригоді козацтву: так і сталось.

— Що, згодні ви на те? — спитав кошовий.

— Усі згодні! — закричали козаки.

— Виходить, раді кінець?

— Кінець раді! — кричали козаки.

— Слухайте ж тепер військового наказу, діти, — сказав кошовий, виступив наперед і надів шапку, а всі запорожці, скільки їх було, поскидали свої шапки і залишилися з непокритими головами, втупивши очі в землю, як бувало завжди між козаками, коли збирався щось говорити старший.

— Тепер відділяйтесь, пани-браття! Хто хоче йти, ставай на правий бік; хто зостається, відходь на лівий! Куди більша частина куреня переходить, туди й отаман; коли менша частина переходить, приставай до інших куренів.

І всі стали переходити, хто на правий, хто на лівий бік. Котрого куреня більша частина переходила, туди й курінний отаман переходив, котрого мала частина, та приставала до інших куренів; і вийшло за малим не рівно на кожній стороні. Захотіли залишитися: майже весь Незамайнівський курінь, більша половина Поповичівського куреня, весь Уманський курінь, весь Канівський курінь, більша половина Стебликівського куреня, більша половина Тимошівського куреня. Всі інші визвалися йти навздогін за татарами. Багато було на обох сторонах дужих і хоробрих козаків. Між тими, що вирішили йти слідом за татарами, був Череватий, добрий старий козак Покотиполе, Леміш, Прокопович Хома; Демид Попович теж перейшов туди, бо був дуже завзятої вдачі козак — не міг довго висидіти на місці: з ляхами спробував уже він діла, кортіло спробувати ще з татарами. Курінні були Ностюган, Покришка, Невеличкий, та багато ще інших славних і хоробрих козаків схотіли попробувати меча й могутнього плеча в сутичці з татарином. Немало було також дуже й дуже добрих козаків між тими, які захотіли залишитися: курінні Демитрович, Кукубенко, Вертихвіст, Балабан, Бульбенко Остап. Потім багато було ще інших значних і дужих козаків: Вовтузенко, Черевиченко, Степан Гуска, Охрім Гуска, Микола Густий, Задорожній, Метелиця, Іван Закрутигуба, Мусій Шило, Дегтяренко, Сидоренко, Писаренко, потім другий Писаренко, потім ще Писаренко, і багато було інших добрих козаків. Усі були ходжалі, їжджалі: ходили по анатольських берегах, по кримських солончаках та степах, по всіх річках великих і малих, які вливалися в Дніпро, по всіх затоках і дніпровських островах; бували в молдавській, волоській[97], в турецькій землі; з’їздили все Чорне море двостерновими козацькими човнами; нападали разом п’ятдесятьма човнами на багатющі й височенні кораблі; перетопили чимало турецьких галер і багато-багато вистріляли пороху на своєму віку. Не раз дерли на онучі дорогі паволоки[98] й оксамити. Не раз череси на очкурах у штанях набивали все чистими цехінами. А скільки кожен з них пропив і прогуляв добра, що стало б іншому на все життя, того й полічити не можна. Все спустили по-козацькому, частуючи весь світ і наймаючи музику, щоб усе веселилось, що тільки є на світі. Ще й тепер рідко в кого з них не було закопане добро: кухлі, срібні ковші та зап’ястя під комишами на дніпровських островах, щоб не довелося татаринові знайти його, коли б, при нещасті, вдалося йому напасти несподівано на Січ;