Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— Що, пов’язали? — кричали їм знову запорожці.

— Ось я вам! — кричав усе так само зверху товстий полковник, показуючи мотузок; і все ще не переставали нахвалятися запорошені, знеможені вояки, і всі, що були задерикуватіші, перекинулися з обох боків гострими словами.

Нарешті розійшлися всі. Хто ліг відпочивати, стомлений боєм; хто присипав землею свої рани і дер на перев’язки хустки та дорогу одежу, зняту з убитого ворога. Інші ж, що були свіжіші, стали прибирати тіла й віддавати їм останню шану. Палашами, списами копали могили; шапками, полами виносили землю; склали чесно козацькі тіла й засипали їх свіжою землею, щоб не дісталося воронам та хижим орлам виклювати їм очі. А лядські тіла, пов’язавши, як попало, десятками до хвостів диких коней, пустили їх по всьому полю і довго потім гналися за ними й стьобали їх по боках. Мчали скажені коні по борознах, горбах, через рови й потоки, й билися об землю вкриті кров’ю й пилом лядські трупи.

Потім посідали кружка всі курені вечеряти і довго гомоніли про діла й подвиги, які випали на долю кожному, на вічний переказ людям захожим і нащадкам. Довго не лягали вони. А найдовше не лягав старий Тарас, все роздумуючи, що б то означало, що Андрія не було між ворожим вояцтвом. Чи посоромився Іуда вийти проти своїх, чи обдурив жид, і потрапив він просто в неволю. Та тут-таки згадав Тарас, що над міру було схильне серце Андрійове до жіночих умовлянь, відчув тугу і заклявся тяжко в душі проти полячки, що причарувала його сина. І здійснив би він свою клятву: не подивився б на її красу, витяг би її за густу, пишну косу, поволік би її за собою по всьому полю поміж усіх козаків. Побилися б об землю, закривавившись і припавши пилом, її чудові груди й плечі, що блиском дорівнювались нетанучим снігам, які вкривають гірські верховини. Розніс би він на шматки її пишне, прекрасне тіло. Та не відав Бульба того, що готує Бог людині завтра, почав поринати в сон і нарешті заснув. А козаки все ще гомоніли між собою, і цілу ніч стояла біля вогнів, приглядаючись пильно на всі боки і не склепляючи очей, твереза варта.

VIII

Ще сонце не дійшло до половини неба, як усі запорожці зібралися в кола. З Січі прийшла вість, що татари, під час відсутності козаків, пограбували в ній усе, викопали скарб, який у схові тримали козаки під землею, перебили й забрали в полон усіх, хто залишався, і з усіма забраними гуртами й табунами подалися просто до Перекопу. Один тільки козак, Максим Голодуха, вирвався дорогою з татарських рук, заколов мірзу, одв’язав у нього мішок з цехінами і на татарському коні, в татарській одежі, півтора дня та дві ночі тікав від погоні, загнав на смерть коня, пересів по дорозі на другого, загнав і того, і вже на третьому приїхав у запорозький табір, дізнавшись по дорозі, що запорожці були під Дубном. Тільки й устиг сповістити він, що скоїлося таке лихо; а чого воно скоїлося, чи курнули запорожці, що там залишилися, за козацьким звичаєм, і п’яні потрапили в полон, і як дізналися татари про місце, де був закопаний військовий скарб, — того нічого не сказав він. Дуже стомився козак, розпух увесь, обличчя попекло й попалило йому вітром; упав він тут-таки і заснув міцним сном.

У таких випадках було заведено в запорожців гнатися ту ж хвилину за хижаками, щоб наздогнати їх на дорозі, бо полонені якраз могли опинитися на базарах Малої Азії, в Смірні[95], на Крітському острові, і бог знає в яких місцях не показалися б чубаті запорозькі голови. Ось чому зібралися запорожці. Всі до одного стояли вони в шапках, бо прийшли не для того, щоб слухати отаманський наказ, а щоб радитися, як рівні між собою:

— Давайте раду спочатку, старші! — закричали в юрбі.

— Давай раду, кошовий! — казали інші.

І кошовий, знявши шапку, вже не так як начальник, а як товариш, дякував усім козакам за честь і сказав:

— Багато між нами є старших і на раду розумніших, та коли мене вшанували, то моя рада: не гаяти, товариші, часу й гнатися за татарином. Бо ви самі знаєте, що за людина татарин. Він не буде з награбованим добром дожидати нашого приходу, а вмить розтринькає його так, що й сліду не знайдеш. Така моя рада: йти. Ми тут уже погуляли. Ляхи знають, що таке козаки; за віру, скільки було сили, помстилися; а користі з голодного міста небагато. Отож, моя рада — йти.

— Іти! — розляглося голосно в запорозьких куренях.

Але Тарасові Бульбі не припали до душі такі слова, і насунув він ще нижче на свої очі хмурі, зчорна-білі брови, схожі на кущі, що поросли по високому тім’ю гори, яких верхівки геть укрив голчастий північний іній.

— Ні, неправильна рада твоя, кошовий! — сказав він. — Ти не так кажеш. Ти забув, мабуть, що в полоні залишаються наші, захоплені ляхами? Ти хочеш, мабуть, щоб ми не пошанували першого святого закону товариства, покинули б братів своїх на те, щоб з них живих здерли шкіру або, четвертувавши на шматки козацьке тіло, розвозили б їх по містах і селах, як зробили вони вже з гетьманом і найкращими руськими витязями в Україні. Хіба мало вони знущалися й так над святинею? Що ж ми таке? питаю я всіх вас. Що ж за козак той, хто кинув у біді товариша, кинув його, як собаку, пропасти на чужині? Коли вже на те пішло, що всякий ні за що має козацьку честь, дозволивши плюнути собі в сиві вуса свої і докорити собі прикрим словом, то не докорить уже ніхто мені. Сам залишаюся!

Завагалися всі, що стояли, запорожці.