Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Здивовано дивлюсь на похмурого графа. Про що він зібрався зі мною говорити? Та ще й наодинці. Знову в чомусь звинувачуватиме? Може думає, що я спеціально цю їхню магічну проводку зіпсувати хотіла... Саботаж влаштувала. Така собі Женька-камікадзе.

— Тео… — хмуриться доктор Ешлі. Йому, здається, теж не подобається ідея Емерея. Все ж таки не раз він був присутній при наших конфліктах.

— Я не буду засмучувати Еванжеліну. Обіцяю! — кидає на нього красномовний погляд, і Док, махнувши рукою, здається і виходить.

Міряю графа пильним поглядом. Щось не віриться в оце «не буду засмучувати». По кімнаті розливається напруга.

— Ева… — порушує тишу Теодор. Опускається в крісло, де ще недавно сидів Сет. Ловить мій погляд. Мурахи по спині танцюють, як навіжені. Щось у його погляді змінилось, і я не знаю, боятись мені цього, чи навпаки радіти. — Мені дуже шкода, що ти постраждала.

Повільно киваю. Насторожено напружуюсь. Таке відчуття, що в кінці фрази має бути «але». І оце «але» турбує.

— Тепер я вірю, що ти нічого не пам'ятаєш, — нарешті вимовляє заповітні слова. Проте радості чомусь не відчуваю. Тим більше, що далі додає: — У тебе розуму вистачило б не тикати пальцем в алладіс, навіть щоб довести мені свою амнезію.

Щільно стискаю зуби, щоб не бовкнути нічого зайвого. От ніби й повірив, але подав це у такій формі, що стає прикро. А я, між іншим, мало не вмерла.

— Я не знала що це, думала — звичайний павук.

Граф іронічно смикає бровою, але більше нічого не каже.

— Тепер ви поясните, в чому я завинила?

Підтискає губи.

— Розповім, звичайно.

І перш ніж я зрадію, додає:

— Пізніше, коли видужаєш.

Роздратовано закочую очі. Не розумію чим мій стан може стати на заваді. Але знаю, варто тільки почати наполягати, і Емерей взагалі замкнеться.

— А ти що-небудь згадала зі свого минулого життя? — показово байдуже питає. Але у глибині його очей, я ясно бачу напружену зацікавленість.

— Нічого.

Нема чого давати людині хибну надію. Раптом сподівається, що я скарби вітчима десь приховала чи заповіт.

— Добре, що це тимчасове явище, — відкидається на спинку крісла, задумливо переводить погляд на вікно. — Принаймні так стверджують лікарі…

— Ну я б не стала їм настільки беззастережно вірити, — насуплююсь. Знаю що ніколи нічого не згадаю. Неможливо згадати те, чого ніколи не знав.

— Даремно ти так кажеш, Ево. Доктор Куїнкей відмінний спеціаліст.

— Це той, що мені мізки ледве не підсмажив? — скептично гмикаю.

Вилиці Емерея раптово трохи рожевіють. Від здивування хочеться потерти очі — чи не ввижається… Треба ж. І таке буває. Обличчя Емерея похмурніє. Як у Сета, коли торкаємось теми здоров’я.

Мовчимо. Емерей і далі собі свердлить очима вікно, я розгублено воджу пальцем здорової руки по зморшках на ковдрі. 

— Добре, Ево, відпочивай. Не заважатиму тобі, — раптово підіймається, коли мовчанка вже аж дуже стає ніяковою. А далі взагалі вибиває з колії мою рівновагу — в дивному пориві простягає руку і прибирає неслухняне пасмо волосся, що впало мені на лоб. Від цього ледь відчутного торкання мене ніби б'є струмом, а чоловік різко відсмикує долоню. Дивлюся збентежено на графа, а він не менш здивовано на свої пальці, ніби не розуміючи, як таке могло статися. А потім розвертається і йде.

Як тільки за лердом зачиняються двері, в кімнату обережно прослизає Ліна.

— Леді, як же ви мене налякали, — хитає вона головою. Емоційно притискає до щік руки. — І як так ми всі не подумали, що ви можете забути про алладіс! Зате лерд Емерей… – замріяно закочує очі.

— А що лерд Емерей? — занепокоєно вовтужусь.

— Він так переймався. Притискав вас до себе. Нікому на руки не хотів віддавати, сам у кімнату заніс і в ліжко поклав. Ледь змусила вийти, бо вас перевдягала. А ось лікарю не вдалося. Граф Емерей від початку і до кінця був присутній, поки майстер Ешлі вас оглядав і лікував. Певно якісь почуття збереглись…

Мої щоки миттю заливає фарба.

— Ліно, що ти вигадуєш, — охаю. — Навіщо це графові? Він мене ненавидить!

Служниця скептично гмикає і щось бурмоче собі під ніс.

— Що ти сказала? – припідіймаюсь на ліктях.

— Від ненависті до кохання… — не закінчує фразу. Її вона вже говорить не вперше. Незворушно тягнеться до тумби, витягає невелику пляшечку, певно з ліками, й наливає воду у склянку.

— Нісенітниця! — пирхаю. — Емерей мене скоріше придушити готовий, ніж поцілувати.

— Нісенітниця чи ні, а час покаже, — все так само безпристрасно заявляє Ліна, капаючи ліки у воду. Простягає мені. — Випийте леді. Вам доктор прописав для зміцнення організму.

Слухняно випиваю гірку рідину і відкидаюся на подушки. Зараз мені зовсім не хочеться думати ні про графа і його дивну поведінку, ні про Еванжеліну. яка накоїла щось настільки непрощене, що досі відгрібаю за це. Хочеться просто додому. До звичних речей та небезпек, які я знаю на зубок. Добре, що від павука мене пташка врятувала, а якби її не було? До речі, що ж за дивне пернате мені прийшло на допомогу?

Наступні дні обережно намагаюся розпитати про види пташок, що проживають у цій місцевості, і в Сета, і в Ліни, і в Зої, але вони таких не знають. У Емерея, щоправда, не питаю. З того часу від більше до мене ні разу не навідується. Зате у Рігана щоденний післяобідній ритуал перевірити свою недолугу пацієнтку, тобто мене. Його візити приносять мені щиру радість і прикрашають мої нудні дні у ліжку.

Сет теж часто забігає, як тільки у нього з'являється вільна хвилинка. Одного разу навіть з уроку втік, щоб прийти до мене. Але тоді я його суворо відчитала, і більше він так не робить, виділяючи час після занять. 

Одного разу Зої до мене приносить Гленна. Малюк відразу виривається з її рук, влаштовується на моєму ліжку, щільно притиснувшись до боку. Не уявляю, чим завоювала таку щиру і нестримну любов цього маленького створіння, але відчувши поруч його тепле маленьке тільце заспокоююсь і сама.