Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

— Що будете пити, Антоне Вікторовичу?

— Ірландське.

— Із льодом?

— Без.

— Рейнджерський настрій? — Стас наповнив склянку Антона на три чверті.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, але насипав правильно.

Антон випив духом, сказав:

— Іще.

— Зрозумів, — кивнув Стас і повторив.

Поки навколо столів вирував фуршетний натовп, увагою Марка заволоділа Христина.

— Тобі пасує білий костюм, — сказала вона. — Я би з тобою зараз зробила селфі, але контракт забороняє будь-які самодіяльні зйомки.

— Нас із тобою тут ще стільки разів сфоткають, весь інстаґрам завішаєш, — усміхнувся Марк. — Тобі червоне теж пасує.

— Мені все пасує.

— Самовпевнено.

— Психолог на кастингу казав, що в мене потенціал «альфи», але статус «субретки» через низьку самооцінку.

— «Субретки»?

— За його словами.

— А які ще є статуси?

— Для дівчат — «відмінниця», «суккуб», «голубка», «миша»... Я всіх уже й не пам’ятаю. — Христина нахилилася до Маркового вуха. — Але це все неважливо. Головне, що ти «альфа» — і я «альфа». Ми «альфи», Марчику, ми на першій лінії...

— Психолог помилився.

— Що? — не зрозуміла дівчина.

— У тебе дуже висока самооцінка.

— A-а, ти про це... — Вона розсміялася. — Я ж над собою працюю.

— А в неї який статус? — Марк кивнув на Віру, яка кокетувала з Назаром. — Напевне, «відмінниця»?

— Не вгадав. Вона тобі подобається?

— Надто... яскрава.

— А чому ти вирішив, що вона «відмінниця»?

— Схожа на тих, які кожного уроку тягнуть руку.

— Ага, — гмикнула Христина. — Є в ній таке. Від пацанки до панянки.

— То вона «голубка»? А може, «миша»?

— У неї статус «суккуба». Вона спокусниця, нічна демониця. — Христина зробила великі очі. — Бійся її, Марчику.

На чолі стола з’явився Антон. У руці він тримав повну склянку і виглядав вельми рішучим.

— Увага! — Назар відірвався від Віри, дзенькнув виделкою по своїй склянці. — Антон Вікторович хоче сказати напутнє слово.

— А інші варіанти не розглядаються? — Обличчя Антона стало ще рішучішим і відверто розлюченим.

— Ну, не знаю... — Назар відшукав поглядом ведучу. — Можемо, до прикладу, випити за нового генерального директора.

— За нього не будемо, — відмахнувся Антон. — Я хочу сказати Маркові, що ми вітаємо його сьогодні — вітаємо, незважаючи на те, що в нашій ревнивій зграї, як щойно висловився Назар Михайлович, трапилося нещастя. Наш працівник... моя помічниця Міла залишила цей світ... — Антон також знайшов поглядом ведучу й вів далі, дивлячись просто на неї. — Міла планувала жити довго, заможно та щасливо. Зрештою, як і всі ми. Вона була сильною, любила життя й не плекала ілюзій щодо нашого світу. Жодних ілюзій. У неї відібрали ілюзії. Так сталося. З усіх можливих карт Таро вона вирішила служити п’ятнадцятій, але випала їй шістнадцята. Я не знаю, чому так сталося і чи є у цьому якась вища справедливість. Зрештою, яка там справедливість, я не про те... Я хочу випити за упокій душі Мілени Олійник, а також за те, щоби навколо неї на тому світі якнайшвидше зібралася та компанія, до якої вона звикла на цьому.

Антон спорожнив свою склянку, кинув її на підлогу й повернувся до бару.

Невпевнено переглядаючись, присутні також випили.

— А що це за п’ятнадцята карта? — запитав Олег у ведучої.

— Карта «Диявол», — голосно, на весь простір холу, сказала Віра.

— Я думаю, що за Августина Лавровича все ж таки треба випити, — нагадала ведуча.

— Маєш рацію, — погодився Назар й обернувся до офіціантів: — Несіть шампанське.

— Але давайте вже без биття посуду, — попросила офіціантка.

— Усе буде оплачено, — сказала ведуча, підходячи до адміна і заглядаючи йому в очі. — Назарчику, дозволь мені про Бавловського.

— Без питань.

— Тут Антон Вікторович почав згадувати містичні карти, — отримавши від офіціантки келих, почала ведуча. — Він згадав шістнадцяту за номером, що, здається, називається «Вежею». Якщо я помиляюся, поправте мене.

— «Вежа», так, — підтвердив озброєний смартфоном Олег; він щойно знайшов сайт із назвами та номерами карт Таро.

— Це карта повного звіздєца, — продовжила ведуча. — І хочу всім тут присутнім нагадати, що наше чудове шоу ще тиждень тому летіло вниз головою із цієї вежі. Весело летіло, із прискоренням. Але знайшлася людина, яка не побоялася поставити перед наглядовою радою питання про зміну формату...

— Про корекцію формату, — уточнив Назар.

— Та не впирається, — погодилася ведуча і зробила рукою широкий жест; трохи шампанського вихлюпнулося з її келиха на Вірине плаття. — Я зараз кажу про Августина Лавровича Бавловського. Хай там як, але це він урятував наше шоу.

— Ми ще не знаємо рейтингів, — нагадав Назар.

— За годину знатимемо, а може, і швидше, — запевнила ведуча. — А я й без всіх тих рейтингів бачу, що ми вже не падаємо, ми злітаємо! І я рада, реально рада, що саме Августин Лаврович став генеральним директором. Давайте вип’ємо за нього, бо він того вартий.

— Ура, — кивнув Назар й одним рішучим ковтком осушив свій келих.

— Усе правильно сказано, — підтримав ведучу Марк.

— За Лавровича! — приєдналася Христина.

Віра, яка кілька секунд тому демонстративно повернула свій келих на стіл, подивилася на Христину, знову взяла келих й акуратно відпила.

Стас, наливаючи до склянки чергове «рейнджерське» віскі, поцікавився в Антона:

— А ви за Бавловського не п’єте?

— Не допоможе це їй, — тихо сказав Антон.

— Кому?

— Тетяні.

— Це ви про тост?

— Зіллють Тетянку. — Антон підморгнув Стасу, випив. — Ревнива зграя не оглядається.

— Стасе, припини споювати пана режисера! — До стійки підійшла Віра, сіла біля Антона. — Мені теж віскі.

— Якого?

— Міцного.

— А може, тоді самогону?

— Маєш?

— Буряківка. Сімдесят градусів.

— Те, що доктор прописав. — Віра потягнулася всім тілом — так, що її нічим не обмежені груди ледь не вистрибнули з глибокого декольте. — Наливай, Стасику, не спи. А то в мене після шампусіка кисло в роті.

— А ви самогону не бажаєте? — поцікавився бармен в Антона.

— Не бажаю.

— Пани самогону не п’ють, — констатувала Віра. — Пани народним бухлом гребують.

— Не наривайся,