Читати книгу - "Зламана коханням, Ксенія Євчук"

Звісно, я.

Хтось сумнівається?

Я — ні.

— Цікаво почути.

— Ти. Моя жінка говорить про вас, бляха, увесь час. Я навіть не зміг відволікти її.

— Що я можу зробити?

— Забрати Афіну кудись подалі від нас, щоб я знову відчував тіло своєї жінки. Ти міг би це зробити для мене?

— Відразу, як ти купиш мені пентхаус на іншому півострові.

Останній листок відлітає в смітник, і я роблю ще один ковток алкоголю.

У грудях горить від смаку, і мені стає краще.

— Тобі потрібен син, щоб у Девіана був хтось такий, яким є ти для мене.

— Чудовим чоловіком, без якого ти не можеш жити?

— Я люблю тебе, і ти це знаєш. Але не зазнавайся, я зміг би якось прожити без тебе.

— Це відбудеться тоді, коли Афіна цього захоче.

— Наші діти знатимуть закони з самого дитинства. Для Афіни ще щасливий кінець з тим, що ні ти, ні я не зважаємо на закони мафії.

— Це наші помилки, які зникнуть у нашому поколінні.

І це не щасливий кінець для Афіни.

Це початок як для неї, так і для мене.

За декілька годин уже темніє, і ми готові повертатись.

Чим же могла себе зайняти моя дівчина весь цей час?

Рафаель піднімає слухавку і світиться, ніби дитина на Різдво.

Хто ж це може бути, як не Ларія.

— Навіщо тобі він?

Я поправляю свій ніж, коли Рафаель різким рухом подає мені свій телефон.

— Що?

— Візьми, Ларія має щось тобі сказати.

Я беру телефон, і захекана жінка дихає в трубку. Голос Девіана на задньому фоні, що жадає уваги своєї матері.

— Любий, Афіна трішки збрехала мені, коли казала, що збирається до магазину.

— Бляха, що ти кажеш?

— Вона в клубі. Я вже перекинула тобі геолокацію.

— Якого біса?!

— Не підвищуй тон, — попереджає Раф, тягнучись, щоб забрати з моїх рук телефон.

— А охорона? Де вони?

— Я дозволила їй піти без них. Я не знала.

— Блять, як можна не знати, що за нею потрібен табун охоронців, щоб вона не втрапила в халепу? Ти ж її сестра! — я сам зриваюсь на крик і, щоб не сказати чогось зайвого, віддаю телефон і прямую до своєї машини.

Вже швидше, майже біжучи.

Перевіряю свій телефон і звіряю геолокацію.

Серед усіх клубів, які є в Сицилії, вона обрала саме цей.

Клуб, який не належить ні Стідді, ні людям, з якими в нас зв'язки. І це навіть не клуб Ндрангети.

Це тупо діра посеред рівної дороги.

І звісно, вона там, бо срані пригоди — це те, як її мали назвати при народженні.

Злість бурлить у моїй крові, змушуючи стискати кермо так, ніби я можу розчавити його голими руками. Якби я міг, я вже зараз був би там, видираючи її з тієї діри, яка називається Печерою. Чому вона завжди лізе туди, де найгірше? Чому її завжди тягне туди, де небезпека?

Якби ж я міг залізти в її голову...

Дорога розливається переді мною, і я натискаю на газ, пропускаючи мільйони думок про те, що може з нею трапитись. Я ж це передчував. Я знав, що цей вечір не мине спокійно. Чорт забирай, я відчув це ще тоді, коли побачив її вперше. Це постійне прагнення кинути виклик долі, зламати правила.

Я не повинен був залишати її без нагляду навіть коли там стільки людей і навіть її сестра. 

Тепер, коли залишилося декілька хвилин, щоб добратися до того клубу, я відчуваю, як злість змішується з адреналіном.

Ця дівчина – моя власна персональна катастрофа. І навіть якщо доведеться рознести той клуб на шматки, я все одно знайду її, витягну звідти і нагадаю, кому вона належить.

Машина, яку відправив за мною Рафаель спиняється на декілька метрів позаду мене.

Я махаю їм рукою, щоб залишались на своїх місцях і не йшли за мною.

Будівля така, як про неї й говорять.

Ніби під завалами, пофарбований лише другий поверх.

Саме той поверх, де з вікна миготить світло.

Навіть якби це місце було під землею, ця дівчина б знайшла його і злилась із натовпом, збираючи неприємності на свою дупу.

Всередині на всю гучність лунає пісня "Back to black" і я затикаю вуха, проходячи повз колонок, що б'ють по перепонках.

Сходи такі ж старі, як і сама будівля.

Люди всюди, здебільшого чоловіки.

Занадто багато людей на одне приміщення. Це, бляха, однозначно не Печера.

Мені важко не знайти Афіну.

Вона відразу кидається в очі, стоячи на сцені.

В її руці уявний мікрофон, а по різні боки від неї стоять ще п'ятеро людей. І всі вони стоять на одній нозі, похитуючись.

Дивно, що дівчина ще не впала, викрикуючи приспів до пісні.

Хтось з натовпу кричить, підтримуючи людей на сцені. 

Вона так сяє, зриваючи свій голос, ніби це найкраща забавка на світі.

Я починаю пробиратися крізь натовп, ігноруючи тих, хто штовхає мене, намагаючись зупинити. Її погляд не зустрічається з моїм, вона занурена в цей дурний спектакль. У мене всередині все кипить. Вона має бути зі мною, а не тут, не з цими ідіотами.

Я піднімаюсь на сцену, не зважаючи на те, що на мене кричать. Один з чоловіків, що стоїть поруч з нею, намагається торкнутися її плеча, але цього разу я не стримуюсь.

Мій ніж з'являється в руці так швидко, що він навіть не встигає зрозуміти, що сталося. Різкий рух, і я ріжу йому палець. Кров бризкає навколо, і він відскакує назад, зойкаючи від болю. Падає на землю, оглядаючись по різні боки, ніби під наркотиками.

Це привертає її увагу. Вона, нарешті, дивиться на мене, і я бачу, як шок і страх змінюють вираз її обличчя. Вона пробує відстрибнути але я швидко піднімаю її на руки, вириваючи з її рук чийсь крем для обличчя.

— Ми йдемо, — шиплю, не зупиняючись на півдорозі. Вона починає опиратися, але я тримаю її міцно, спускаючи зі сцени.

Натовп навколо розступається, бачачи кров на моєму ножі і відчуваючи мій гнів. Ніхто не насмілюється підійти ближче.

— Лансе, пусти мене! —  намагається вирватись, але я не слухаю. Притискаю її до себе міцніше, рухаючись до машини.