Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Він глянув на мене серйозно.

— Зізнаюся, мені не подобається бути тут наодинці. Підстрибуєш від кожної тіні. Можливо, нам варто триматися разом, сер.

Я похитав головою.

— Ні, у нас надто багато справ. Повертайся в лазарет. Здається, ви з Еліс ладнаєте.

Він самовдоволено всміхнувся.

— Вона розповідає мені про своє життя.

— Дуже добре. Я йду на зустріч із братом Ґабріелем. Можливо, він розповість мені про своє. Не думаю, що ти встиг оглянути територію монастиря?

— Ні, сер.

— Ну тоді знайди на це час. Візьми калоші в брата Ґая. — Я кинув на нього серйозний погляд. — Але будь обережний.

Я зупинився перед церквою. Спостерігаючи, як один із кухонних служок утомлено бреде по снігу, помітив, що його дешеві вовняні панчохи промокли, і був вдячний братові Ґаю за калоші. Очевидно, немає калош для служок. Занадто великі витрати; у брата Едвіга стався би напад ощадливості.

Я почав роздивлятися церковний фасад. Навколо великих дерев’яних дверей, двадцять футів заввишки, кам’яна кладка була пишно оздоблена різьбленими гаргульями і чудовиськами для відлякування злих духів, їхні обличчя стерлися за чотири століття, але все ще були виразними. Монастирська церква, подібно до монументальних соборів, мала за мету вражати мирян: величний симулякр неба. Обіцянка про молитви за кохану людину в чистилищі або чудодійне зцілення за допомогою реліквії матимуть у сто разів більшу вагу в такій атмосфері. Я відчинив двері й протиснувся всередину, у лункий простір.

Високі склепінчасті арки нефу здіймалися майже на сто футів; вони спиралися на стовпи, пофарбовані в яскравий червоно-чорний колір. Синя і жовта плитка вкривала підлогу. Мій погляд одразу впав на високу кам’яну хресну перегородку на півдорозі нефу, розкішно розписану фігурами святих. Над перегородкою, освітлені свічками, стояли статуї святого Іоанна Хрестителя, Богородиці та нашого Господа. Велике вікно в дальньому кінці церкви, збудоване для ранкового світла зі сходу, було розписане жовтими й оранжевими геометричними орнаментами. Воно залило неф ніжним світлом умбри, мирним і таємничим, пом’якшуючи калейдоскоп кольорів. Будівельники вміли створювати відповідну атмосферу, в цьому не було сумнівів.

Я повільно пройшовся нефом. Уздовж стін стояли розмальовані статуї святих і невеличкі релікварії, де на атласних подушечках виднілися дивні предмети, а перед ними горіли свічки. Служка повільно рухався, замінюючи згорілі свічки. Я зупинився, щоб зазирнути в бічні каплиці, де в кожній були свої статуї та маленький вівтар зі свічками. Мені спало на думку, що ці бічні каплиці, заповнені обгородженими вівтарями, статуями і гробницями, можуть бути гарними схованками для речей.

У кількох бічних капличках стояли монахи, співаючи приватні меси. Місцеві багатії, налякані муками чистилища, які на них чекають, відбирали велику частину свого майна від дружин і дітей і передавали монахам, щоб ті служити меси до настання Страшного суду. Мені було цікаво, скільки днів відпущення з чистилища коштувала меса тут; іноді обіцяли сотню, іноді — тисячу. Водночас ті, хто не мав грошей, будуть страждати стільки, скільки призначив Бог. Ми, реформатори, називали його «захланним чистилищем». Латинські співи викликали в мені нетерплячий гнів.

Біля хресної перегородки я зупинився і підвів очі. Мій подих, усе ще туманний, бо в церкві було ледь тепліше, ніж надворі, танув у жовтуватому повітрі. По обидва боки сходи, приставлені до стіни, вели до верхньої частини перегородки. На цьому рівні, як я побачив, вузький парапет із поручнями йшов уздовж цілої церкви. Над парапетом стіни поступово вигиналися всередину, до високого склепіння. Ліворуч я помітив велику вологу тріщину, що тягнулася від даху майже до рівня землі. І згадав, що норманські церкви й собори насправді не були такими міцними будівлями, якими здавалися; стіни могли бути завтовшки двадцять футів, але між дорогими кам’яними блоками, з яких складалися внутрішні та зовнішні стіни, зазвичай був засипаний щебінь.

Там, де тріщина збігала по стіні, на кам’яних блоках фарба вицвіла, а на підлозі внизу лежала купка штукатурки. Я побачив, що над парапетом, у нішах, встановлено ряд статуй; вони зображали ту саму фігуру святого Доната, схиленого над мертвим, яка була на монастирській печатці.

Тріщина проходила через одну з ніш, статую зняли, і вона, вицвіла, лежала на парапеті. Поруч було облаштоване надзвичайне плетіння зі шківів і канатів; мотузки були прикріплені до стіни за парапетом і тягнулися через порожнечу, а потім зникали вгорі, у темряві дзвіниці, де, імовірно, кріпилися на іншому кінці.

На мотузках звисав дерев’яний кошик, достатньо великий, щоб умістити двох чоловіків. Мабуть, плетіння давало змогу переміщати кошик усередину і назовні та зняти статую. Це було геніальне пристосування, але небезпечне; для належного ремонту, безсумнівно, потрібне риштування. Проте скарбник мав рацію, сказавши, що пристойний ремонт буде надзвичайно дорогий. В іншому разі, поки мороз і вода робитимуть свою справу, тріщина тільки розширюватиметься, урешті-решт загрожуючи всій конструкції. Страшно було уявити, що станеться, коли велика будівля обвалиться на людей.

За винятком шарудіння молитов із бічних каплиць, у церкві було тихо. Тоді я вловив слабкий шепіт голосів і пішов на звук до того місця, де були відчинені маленькі двері, а всередині миготіли свічки. Я впізнав глибокий голос брата Ґабріеля.

— Я маю повне право запитувати про нього, — сказав він сердито.

— Якщо ви постійно вештатиметеся біля лазарету, знову почнуться розмови, — відповів настоятель своїм різким голосом.

За мить він вийшов через двері, його червоне обличчя скам’яніло. Пріор трохи здригнувся, побачивши мене.

— Я шукаю ключара. Тож подумав, що він може показати мені церкву.

Пріор кивнув на відчинені двері.

— Брат Ґабріель там, сер. Він зрадіє, що його піднімуть з-за столу в такий мороз. Доброго ранку.

Він швидко вклонився і пішов далі, а його кроки голосно відлунювали.

Ключар сидів за столом, закиданим нотами, у маленькому, заповненому книжками кабінеті. Статуя Богородиці з відбитим носом була криво притулена до стіни, що надавало пронизливо холодній кімнаті без вікон гнітючого вигляду. Брат Ґабріель сидів за столом, накинувши теплий плащ на чорний габіт. Його зморщене обличчя виражало стурбованість; у певному сенсі це було сильне обличчя, довге й кістляве, але кутики рота сумно опущені, а під очима обвисли мішки. Побачивши мене, він підвівся і силувано всміхнувся.

— Комісаре. Мілорде Шардлейку. Чим можу вам допомогти?

— Я подумав, що ви можете показати мені церкву, брате ключарю, і місце осквернення.

— Якщо бажаєте, сер.

Він сказав неохоче, проте встав і повів мене назад до