Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Що ви робили? — різко спитав я. — Ви були за дверима! — він хапнув ротом повітря, його великий кадик зарухався вгору-вниз. — Я не хотів заподіяти вам нічого поганого, сер! Я збирався постукати, клянусь!

Хлопець був білий, як простирадло. Я опустив зброю.

— Навіщо? Що вам треба?

Він тривожно глянув у бік дверей до дорміторію.

— Мені потрібно поговорити з вами без свідків, сер. Коли я побачив, що ви увійшли, то дочекався, коли ми залишимося наодинці.

— У чому річ?

— Не тут, будь ласка, — сказав він настирливо. — Тут нам можуть заважати. Будь ласка, сер, чи можете невдовзі зустрітися зі мною у броварні? Це поруч із конюшнею. Сьогодні вранці там нікого немає.

Я уважно роздивлявся його. Здавалося, він от-от знепритомніє.

— Дуже добре. Але я приведу свого помічника.

— Так, сер, звісно… — брат Ательстан замовк, коли біля дверей з’явився повненький брат Г’ю.

Він кинувся геть. Камергер, безсумнівно, зробивши перерву в складанні багатого меню для монахів, кинув на мене дивний погляд. Він уклонився й увійшов до кабінки, і я почув, як із гуркотом замкнувся засув. Стоячи там, зрозумів, що почав тремтіти. Я тремтів, як осиковий лист, з голови аж до ніг.

Розділ одинадцятий

Я опанував себе, кілька разів глибоко вдихнувши, і поспішив назад до лазарету. Марк був у їдальні, сидів за столом; Еліс повернулася і мила посуд, розмовляючи з ним. Вона поводилася весело й невимушено, натомість зі мною була стриманою, і я відчув гострий біль ревнощів.

— Чи є у вас вихідний? — запитав він її.

— Пів дня на тиждень. Якщо все спокійно, іноді брат Ґай дозволяє мені взяти цілий день.

Вони озирнулися, коли я поспіхом увійшов.

— Марку, нам треба поговорити.

Він пішов за мною до нашої кімнати, і я розповів йому, як брат Ательстан підстеріг мене.

— Зараз ходи зі мною. Візьми свій меч. Цей худющий хлопець не становить небезпеки, але обережність нам не завадить.

Ми повернулися до головного двору, де Баґґе і його помічник усе ще відкидали сніг, і пройшли повз конюшні. Я зазирнув крізь відчинені двері; конюх згрібав сіно, коні спостерігали за ним, їхній подих густо парував у морозному повітрі. Це не була робота для такого хворого хлопця, як Велплей.

Я штовхнув двері броварні. Там було тепло. Через двері, у кімнаті збоку, горів слабкий вогонь; сходи вели до сушарні нагорі. Головне приміщення, заставлене бочками і чанами, було порожнє. Я підстрибнув, коли щось затріпотіло наді мною, і, підвівши очі, побачив курей, які ночували серед крокв.

— Брате Ательстане, — голосним шепотом покликав я.

Десь позаду нас грюкнуло, і рука Марка вхопилася за меч, коли з-за бочки висунувся худий монах. Він уклонився.

— Комісаре. Дякую, що прийшли.

— Сподіваюся, щось справді важливе для вас змусило потурбувати мене у вбиральні. Ми тут самі?

— Так, сер. Броваря немає, чекає, поки висохне хміль.

— Хіба ті кури не псують пиво? Усюди їхній послід.

Він неспокійно всміхнувся, тереблячи пальцями борідку.

— Бровар каже, що курячки покращують смак.

— Сумніваюся, що так думають городяни, — зауважив Марк.

Брат Ательстан підійшов ближче, пильно дивлячись на мене.

— Сер, ви знаєте ті розпорядження лорда Кромвеля, у яких сказано, що будь-який монах зі скаргою може звернутися безпосередньо до посадових осіб головного вікарія, а не до свого абата?

— Знаю. У вас є скарга?

— Радше інформація. — Він глибоко вдихнув. — Знаю, що лорд Кромвель шукає інформацію про погані вчинки в монастирях. Я чув, сер, що донощиків винагороджують.

— Якщо їхня інформація є цінною.

Я уважно роздивлявся його. У моїй роботі часто доводилося мати справу з донощиками, і в ті роки, як ніколи, розплодилася ця неприємна порода. Чи міг Синґлтон тієї ночі йти на зустріч саме з Ательстаном? Але цей молодик, здогадався я, ніколи раніше не грав цю роль. Він прагнув винагороди, однак боявся.

— Я подумав… я подумав, що будь-яка інформація про зловживання тут має допомогти вам знайти вбивцю комісара Синґлтона.

— Що ви хочете мені розповісти?

— Старші монахи, сер, старійшини. Їм не подобаються нові розпорядження лорда Кромвеля. Проповіді англійською, суворіші правила життя. Я чув, як вони говорили про це в залі зібрань, сер. Сиділи перешіптувалися перед зборами спільноти.

— І що ви почули?

— Я чув, як вони казали, що ці розпорядження нав’язали люди, які нічого не знають і не дбають про монастирське життя. Абат, брат Ґай, брат Ґабріель і мій зверхник, брат Едвіг, — усі думають однаково.

— І пріор Мортимус.

Ательстан знизав плечима.

— Він пливе за течією.

— Він не єдиний. Брате Ательстане, ви чули, як хтось зі старійшин казав, що Папу треба повернути або виступав проти королівського розлучення чи лорда Кромвеля?

Він задумався.

— Ні. Але я… я можу сказати, що чув, сер, якщо вам це допоможе.

Я засміявся.

— І люди повірили б вам, коли ви човгаєте ногами й опускаєте очі. Я так не думаю.

Він знову помацав бороду.

— Якщо я можу бути корисним для вас у якийсь інший спосіб, сер, — пробурмотів він, — чи для лорда Кромвеля, то був би щасливий стати його людиною.

— Чому ви це робите, брате Ательстане? Вам тут погано?

Його лице спохмурніло. Це було слабке і нещасне обличчя.

— Я працюю в конторі під керівництвом брата Едвіга. Він безжальний.

— Чому? Як він ставиться до вас?

— Він заганяє вас, як собаку. Якщо в балансі бракує хоч пенні, він зробить ваше життя нестерпним, змусить вас перевірити всі рахунки заново. Я вчинив невелике правопорушення, і тепер він тримає мене в конторі день і ніч. Брат Ґабріель кудись поїхав ненадовго, інакше я ніколи не наважився б відлучитися на такий довгий час.

— Отже, — сказав я, — через те, що ваш зверхник карає вас за помилки, ви готові накликати на брата Ґабріеля та інших неприємності з лордом Кромвелем, сподіваючись, що він полегшить вам життя?

Він мав спантеличений вигляд.

— Але хіба він не хоче, щоб монахи скаржилися йому, сер? Я хотів лише допомогти.

Я зітхнув.

— Я тут, щоб розслідувати смерть комісара Синґлтона, брате. Якщо ви маєте будь-яку інформацію, що стосується вбивства, я вас вислухаю. Інакше ви марнуєте мій час.

— Мені шкода.

— Будь ласка, залиште нас.

Він, здавалося, хотів ще щось сказати, потім передумав і поспіхом вийшов із броварні. Я копнув одну з бочок, а потім злобливо засміявся.

— Боже, що за тип! Ну, це нас нікуди не приведе.

— Донощики. Більше клопотів із ними, ніж користі. — Марк, лаючись, відскочив убік, згори на його сорочку впав курячий послід.

— Так, вони