Читати книгу - "Поліція"

Той самий, що і в юності. Таким самим блиском спалахували його очі, коли він злився, коли дорослі хлопці в Манглеруді збиралися побити балакучого красеня, що вкрав у них Улу, і Мікаель був змушений ховатися за спину Трульса. Був вимушений спускати на них гієну. Обідрану, побиту гієну, якій і так доводилося терпіти багато знущань. Так багато, що плюс-мінус ще одне — вже не мало значення. Але з часом вони засвоїли, що терпіти побої — це боляче, так боляче, що воно того було не варт. Бо коли очі Трульса спалахували цим блиском очей гієни, це означало, що він готовий померти, і що як уже вп’ється в тебе зубами, то ніколи нізащо не відпустить. Він стисне щелепи і висітиме на тобі, поки ти не впадеш на коліна або доки його від тебе не відріжуть. З роками Мікаель усе рідше бачив цей блиск в очах Трульса. Звичайно, він з’явився того разу, коли вони розбиралися в гаражі з тим гомиком. А востаннє Мікаель помітив його після того, як повідомив Трульсові про тимчасове усунення. Але ось що змінилося: тепер цей блиск нікуди не зникав. Його очі виблискували так, немов у нього лихоманка.

Мікаель повільно, ніби недовірливо похитав головою:

— Про що ти зараз говориш, Трульсе?

— Можливо, гроші не безпосередньо, але прийшли від тебе. Можливо, це ти платив мені увесь час. Можливо, це ти привів до мене Асаєва.

— Ось тепер мені здається, що ти надихався пороховими газами, Трульсе. Я ніколи не мав нічого спільного з Асаєвим.

— Може, запитаємо його про це?

— Рудольф Асаєв мертвий, Трульсе.

— Як зручно, правда ж? Усі, хто міг що-небудь про це розповісти, випадково померли.

«Усі, — подумав Мікаель Бельман. — Окрім тебе».

— Окрім мене, — завернув Трульс посміхаючись.

— Мені час іти, — сказав Мікаель, зірвав свою мішень і склав її.

— Справді? — мовив Трульс. — Розвага по середах?

Мікаель завмер на місці.

— Що?

— Просто пам’ятаю, що ти завжди по середах у цей час йшов з офісу.

Мікаель пильно подивився на нього. Ось що дивно: попри двадцятирічне знайомство з Трульсом Бернтсеном, Мікаель так і не був упевнений в тому, тупак його друг чи розумний.

— Ясно. Тільки дозволь сказати, що для тебе ж буде краще, якщо ти станеш тримати свої вигадки при собі. При нинішньому стані справ це може лише зашкодити тобі, Трульсе. І можливо, не варто зі мною ділитися занадто багатьма речами. Я можу опинитися в складній ситуації, якщо мене викличуть як свідка. Зрозуміло?

Але Трульс уже насував на вуха навушники й обернувся обличчям до мішені. Очі за окулярами широко розплющені. Спалах. Двічі. Тричі. Здавалося, пістолет хоче вирватися з його рук, але хватка Трульса була надто міцною. Хватка гієни.

На парковці Мікаель відчув, як у кишені завібрував телефон.

Дзвонила Ула:

— Ти вже поговорив із санепідстанцією?

— Так, — відповів Мікаель, який тільки раз згадав про цю справу і, вже певна річ, ні з ким не розмовляв.

— І що вони сказали?

— Вони сказали, що запах, який ти відчуваєш на терасі, може виходити від дохлої миші або щура. Але оскільки вона лежить у бетоні, то просто загниє, і запах зникне. Вони не радять нам ламати терасу.

— Потрібно було найняти професіоналів, а не Трульса для заливки фундаменту.

— Він зробив це вночі, і я його про це не просив, я ж тобі казав. Ти де зараз, люба?

— Зустрічаюся з подругою. Ти встигнеш додому до обіду?

— Так, звичайно. І не думай більше про терасу, добре, люба?

— Добре.

Мікаель поклав слухавку, подумавши про те, що двічі назвав її любою, трохи більше, ніж потрібно. І тепер його слова здаватимуться брехливими. Він включив двигун, натиснув на газ, відпустив зчеплення і відчув приємний тиск, що притиснув голову до підголівника сидіння, бо нещодавно придбана «ауді» стала набирати швидкість на пустинній парковці. Він подумав про Ізабель і дещо відчув. Уже відчув приплив крові. І відзначив дивовижний парадокс: він ні в чому не збрехав. Його любов до Ули ніколи не була такою сильною, як перед сексом з іншою жінкою.

Антон Міттет сидів на терасі із заплющеними очима і відчував, як сонце гріє його обличчя своїми променями. Весна приндилася, але досі програвала зимі. Потім він знову розплющив очі, і погляд його укотре впав на лист, що лежав на столі.

На папері був витиснений синій логотип Драмменського центру здоров’я.

Він знав, що у конверті: результати аналізу крові. Він хотів розкрити його, але знову відклав цей момент і став дивитися на річку Драмменсельву. Після того, як вони ознайомилися з рекламними проспектами нових квартир в Ельве-парку на східному березі, в районі Оссіден, у них не залишилося сумнівів. Діти роз’їхались, а з роками їм ставало все складніше доглядати неподатливу садову ділянку та ще старий, занадто просторий будинок в Коннерюді, успадкований від батьків Лаури. Продаж усієї ділянки і купівля сучасної квартири, за якою значно легше було доглядати, дасть їм час і гроші для здійснення того, про що вони говорили упродовж багатьох років, — для спільних подорожей. Для поїздок у далекі країни. Для того, щоб пережити миті, які наше коротке земне життя все ж може нам запропонувати.

Тож чому вони нікуди не поїхали? Чому він і це відклав?

Антон поправив сонцезахисні окуляри і відсунув листа. Потім дістав телефон з широкої кишені штанів.

Мабуть, тому, що бурхливі будні без втоми змінювали один одного? Чи справа була в панорамі Драмменсельви, такої мирної та спокійної? Чи їх тривожили думки про те, що їм належить провести так багато часу разом, і вони боялися відкрити одне в одному й у своєму шлюбі нові сторони? Або ж усе через ту справу, падіння, що висмоктало з нього усю енергію, ініціативність, заморозило його в тому існуванні, в якому тільки щоденні ритуали були порятунком від повного колапсу? А потім зустрілася Мона.

Антон подивився на екран телефону. «ГАМЛЕМ КОНТАКТ ДЕРЖЛІКАРНЯ».

Під цим заголовком були три позиції. «Виклик». «Послати текстове повідомлення». «Змінити».

«Змінити». У житті теж має бути така кнопка. І тоді все могло б бути зовсім по-іншому. Він би не став приховувати того кийка. Він би не запросив Мону того вечора на каву. І він би не заснув.

Але він заснув.

Заснув на чергуванні, сидячи на твердому дерев’яному стільці. І це він, він же насилу міг заснути у власному ліжку після довгого дня. Незбагненно! Після цього він довго перебував у напівсонному стані, і навіть обличчя померлого і метушня, що почалася