Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

Але й тут Петрові не поталанило. Бабця також не була схильна до жартів.

– Ти вже допався до свого раю. Геть відси! – буркнула вона.

– Що? – аж скрикнув Петро з несподіванки.

– А так, – відказала стара. – Допався до свого раю, то й раюй! Ондечки край черги.

Петро підскочив ближче до бабці.

– Дорогенька моя! – вигукував він. – Та я ж годами в цім раю свого янгола вишукую, і ось теперечки здибав! Та ще де – в черзі по оселедця!

Поки стара відмагалася від Петра, що поривавсь поцілувати її, ще один п'яничка підступив до черги, махаючи руками й співаючи на все горло.

Чоловік середнього віку, був він не менш за Петра знаний як дотепник. Звали його Антоном. За громадянської війни він був червоним партизаном. Його теж вважали «едукованим» чолов'ягою, принаймні ми всі знали, що він умів читати й писати.

Петро дав спокій бабці й кинувся назустріч Антонові.

– О, свояк свояка пізнає здалека! – гукнув він до Антона. – Хай живуть райські п'яниці!

– Гурра! – відповів Антін, обіймаючи свого приятеля.

– Хай живуть їдці оселедців! – і Петро зреагував ще голоснішим «гурра!»

– Слухай, пане-брате, – розпочав знову Антін, – ти буржуйсько-капіталістично-контрреволюційно-імперіялістична акула...

– Спасибі, – відказав Петро. – Дякую за честь.

– Оселедця закортіло, га? – вів далі Антін. – А хіба це не контрреволюційна забаганка?

Петро засміявся й сам перейшов у наступ.

– Ах ти ж, старий, миршавий, задрипаний поросюк! Ти, Антоне, гірш навіть поросюка, ти – ворог народу. Найгірший і наймиршавіший ворог, якого мені випало бачити за все своє п'яницьке життя!

– Це велика честь для мене, – відповів Антін.

– Як ти посмів прийти на щорічний продаж оселедців у такому виді? – провадив Петро, показуючи на Антона. – Прийти між люди в таких брудних штанях на своїх соціялістичних ногах?

І він, сміючись, тицьнув пальцем Антонові на штани, що світили дірками.

– Я питаю тебе, чи дозволено в нашому соціялістичному раю, під проводом нашого дорогого й любимого, нашого мудрого й всесильного, нашого вчителя і вождя, великого товариша...

– Заткай рота, смердюче стерво! Мені аж ригать хочеться! – гаркнув Антін.

– Оце ж я й мав на думці, – не змовкав Петро. – Тебе на риги потягло, коли я заговорив про нашого дорогого й любимого...

– Уб'ю тебе, гада! – скипів Антін.

Петро все поривався назвати на ім'я цього вождя, що його стосувалися всі пропаґандивні прикметники, вживані при особі Сталіна. Затятий протест з боку Антона не зупинив його, а тільки трошки відвернув думку вбік.

– Добре, ти мені краще дай пряму відповідь про свої штани, – домагався Петро. – Як це можливо, що ти виставляєш напоказ свої костисті коліна, наче злидар з капіталістичної країни?

– А отже ти й не прав, товаришу червоний партизане, – відказав Антін. – Мої штани й не брудні, й не драні. Це така нова мода.

– Теж мені мода! – Петро й далі хилив на своє. – Ти хочеш сказати, що оті дірки зовсім і не дірки?

– А так, пане-брате, не дірки, – підтвердив Антін. – То тільки маленькі отвори, щоб вітер гуляв.

Петро зітхнув.

– А творці цеї моди теж мають такі отвори? – запитав він.

– Щодо їхніх штанів, то я не знаю, а тільки щодо голів.

Вибалакавшись отак уволю, вони повернулися своєю увагою на чергу по оселедці. Петро, знову наподоблюючи «товариша Черепіна», став виголошувати:

– Товариші, мої співвітчизники! Відтепер, товариші, вам щороку належиться по цілому оселедцеві. Ми назвемо його Червоним Оселедцем, бо хто з вас, товариші, не здужає спожити своєї пайки, той муситиме здати лишки дорогій партії та урядові. А ті відтак розподілять їх між трудящими країн капіталізму, що терплять голод. Товариші, включайтеся в соцзмагання за збір лишків оселедців для трудящого люду капіталістичного світу!

Ніхто в натовпі не сміявся ні під час, ні після цієї «оселедчої» промови. Свідомі небезпеки самого слухання таких слів, люди повідверталися до Петра спинами.

Побачивши, що гумор його не знайшов відгуку в публіки, Петро залучив Антона до іншого розважального жанру, а саме до танцю і співу.

Вони заходилися виспівувати нові антикомуняцькі пісеньки, складені поміж селян у часи колективізації. Заспівали їх кілька, аж поки переконалися, що їм таки не вдається розвеселити народ, і тоді подались геть, пробиваючися ліктями через чергу й співаючи: