Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

І це був тільки заспів до тривалого й виснажливого допиту. Петра зобов'язали викласти в подробицях свою біографію від дитинства і до сьогодні. Особливо цікавився «товариш Черепін» тим, що Петрові батьки, діди, інші родичі, а також його жінки батьки, діди й інші родичі робили до і під час революції та громадянської війни. Чи перебували вони на державній або військовій службі за царату? Бідні були чи багаті? Чи експлуатували наймитів? Як вони сприйняли жовтневу революцію?

Для нас, селюків, таке випитування було дивним явищем, і цим воно лякало. Мало хто з нас знав точну дату навіть власного народження, не те що своїх родичів. Покійних діда й бабу та інших членів родини згадували добрим словом, але навряд чи хто знав, мали вони найманих робітників, чи не мали. Тож ми спершу просто не могли збагнути, яке відношення мали Петрові предки до цього суду. Але чим далі тривав допит, нам з разючою очевидністю відкрилося, що мусимо тепер відповідати й за дії наших предків.

Петро знав, скільки йому приблизно років, а от коли народився – не знав з тієї простої причини, що його народження не було зареєстроване.

А «товариш Черепін» витлумачив це як неповагу до суду. До того ж Петро не зміг дати докладного звіту про всі свої переміщення і види діяльности до і під час жовтневої революції та громадянської війни. Це витлумачувалося як спроба приховати свою участь у контрреволюції. Ще глибше порпання в Петровому особистому житті виявило, що його батько під час світової війни був якимось ніби унтер-офіцером у царській армії. Жодна жива душа в нашому селі, в тім числі й сам Петро, не знала, яке саме звання йому дали, та це не шкодило його славі героя, бо в царській армії не багатьом селянам вдавалося дослужитися хоча б до такого чину. Та однак він загинув у бою на передовій, і в селі про нього забули. Петро й гадки не мав, що через той невеличкий чин, хоч би яким він був, може здійнятись така веремія. Але «товариш Черепін» схилявся до іншої точки зору.

– Так-так... Твій батько був унтер-офіцером у царській армії, еге ж? – значуще наголошував він оте «офіцером», що в ті роки звучало як анатема. – Скажи мені, – провадив він, витримавши павзу, – чи ж багато бідних селян служило унтер-офіцерами в царській армії?

– А відки мені знати? – відповів Петро.

– Небагато! – заявив Черепін, вп'явши погляд у Петра. – Чини діставали тільки ті селяни, котрі вірно служили цареві й царському режимові. Хіба ж не так?

– Мій батько був... – хотів щось сказати Петро.

– Тобі слова не надавалося! – гостро урвав його «товариш Черепін». – Ми знаємо таких типів, ми ще пам'ятаємо ті часи. Твій батько був підвищений рангом за свою відданість цареві; а після підвищення він став тим рабським наглядачем в армії, яких ми всі так ненавиділи. Якби його не вбили, він був би став контрреволюціонером, ворогом народу.

– Але ж... – знову силкувався щось сказати Петро.

– Замовкни! – грізно осмикнув його «товариш Черепін».

– Таж він загинув ще за три роки до революції! – вигукнув Петро.

«Товариш Черепін» просто не встиг перебити йому мову, отож тільки сидів і дивився на Петра з презирством. Після хвилинної мовчанки він нахилився до судді Сидора й прошепотів йому щось. Той поквапливо наказав Петрові сісти.

Потім він викликав підсудного Антона. Від нього також вимагали відповідей на безліч запитань, але допитували недовго. «Товариш Черепін» знов нахилився до судді, котрий механічно повторив і цьому наказ сісти, а тоді оголосив, що слово надається «товаришеві Черепіну». Це мало бути ніби прокурорське обвинувачення, але в дійсності воно виявилося черговою політичною промовою, повною утертих фраз. З цієї промови ми зрозуміли, що Петра й Антона обвинувачують в агітації проти комуністичної партії та радянського уряду і в поширюванні українського націоналізму. Звичайно ж, їм обом перепали налички контрреволюціонерів і ворогів народу. Щодо Петра було зосібна підкреслено, що він – син колишнього царського унтер-офіцера і як такий може будь-якої хвилини стати саботажником. Виходячи з цього всього, «товариш Черепін» запропонував передати їхню справу до народнього суду й органів державної безпеки.

Коли «товариш Черепін» закінчив, хтось заплескав у долоні й до нього приєдналися інші. Що-що, а аплодувати ми вже навчилися. А потім зробилося так тихо, як буває в церкві.

– А які ж такі злочини вони зробили? – раптом почувся голосний вигук з задніх лав.

– Що саме вони там накоїли? – підтримав його хтось з іншого місця.

Заля ожила. Почулися іще голоси охочих знати, в чому ж таки полягають злочини підсудних. Суддя Сидір по-собачому відданим поглядом вдивлявся в «товариша Черепіна», а засідателі нервово зайорзали на своїх стільцях.

Але «товариш Черепін» завжди був напоготові до будь-яких несподіванок. Не звертаючи ніякої уваги на суддю, він поволі випростався на повен зріст і діловим тоном нам розтлумачив:

– Оскільки злочин підсудних полягає в їхній антипартійній агітації і одночасно в їхньому висміюванні партії, уряду і мене, вашого партійного представника, оскільки вони пропагували український націоналізм і оскільки повторювати прилюдно їхні ворожі висловлювання на суд і означало б повторення їхнього злочину супроти партії та держави, суд дотримується думки, що прилюдне наведення їхніх висловлювань може завдати шкоди інтересам партії та уряду.

Оце й усе. Трохи було плутано, як на наші уми, але відповідь ми почули.

– Ще будуть якісь запитання? – поцікавився для годиться «товариш Черепін».

Більше запитань не було.

Тоді ми, на наше здивовання, почули, що підсудним надається можливість сказати останнє слово на свій захист. «Товариш Черепін» шепнув щось судді Сидорові й той оголосив, що першим говоритиме підсудний Антін.

Антін, тримаючи обіруч свою засмальцьовану шапку й переступаючи з ноги на ногу, мовчав, не знаючи, що сказати. Він тільки знов і знов повторював, що не пам'ятає, що робив чи казав уранці тої неділі, бо був п'яний.

Настала Петрова черга. Дещо розгублений спочатку, Петро швидко оговтався і взяв себе в руки. Довгим, проникливим поглядом він зміряв начальство, а глянувши на членів суду, лише похитав головою, мовляв, розумію ваше становище, що з вас візьмеш? Потім перевів чомусь погляд на драну Антонову сорочку та власні ноги, обмотані онучами. І аж тоді заговорив:

– Товариші... – механічно вирвалось йому з вуст загальновживане тоді офіційне звертання.

– Ми тобі не товариші, – перебив