Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

Спочатку колгоспний суд не мав ніякої особливої впливової чи каральної сили і діяльність його зводилася до суто дисциплінарних стягнень. Він мав право накладати лише невеликі штрафи або присуджувати до примусової праці на колгоспних чи громадських роботах не більш як на тиждень. Але невдовзі він почав розглядати всі справи, включно з кримінальними, цивільними й політичними. У руках комуністів цей суд став слідчим органом. Юрисдикція його поширилася на всіх мешканців села.

Суддя в цьому суді судив так, як того воліла партія. Під час сесії обабіч судді засідали парторг, голова сільради й голова колгоспу. Вони й керували ходом розгляду аж до того моменту, коли оголошувався вирок. Бо зачитати його довіряли ігнорованим доти членам суду.

Серед справ, які виносилися на цей суд, були образи представників владних структур, жарти й анекдоти про видатних діячів правлячого режиму, пошкодження сільськогосподарського знаряддя, крадіжки колгоспного майна, неявка на збори та пропаґандистські заходи, запізнення зі сплатою податків і таке інше. Суворість вироку залежала головним чином від розміру шкоди, завданої партійній політиці.

Кари, визначувані цим судом, були доволі жорстокі. Якщо хтось не прийшов на роботу вчасно, то це каралося примусовою працею від одного до трьох місяців. Ще суворіші присуди ухвалювали тим, чиї «провини» мали політичне забарвлення. Опозиція партійній політиці й образа виконавців її вважалися мало не державною зрадою. Колгоспний суд здебільшого передавав такі справи у вищі судові інстанції або органам державної безпеки, або туди й туди водночас, із рекомендацією присудити до страти або тривалого ув'язнення у «виправнотрудовому таборі», як юридичною мовою називалися концентраційні табори. Такі рекомендації вгорі приймалися, очевидячки, з неабияким ентузіязмом, бо звинувачені в подібних провинах уже ніколи не поверталися в село.

«Сесії» колгоспного суду відбувалися вечорами мало не щонеділі. На кожному засіданні розглядалося по чотири-п'ять справ. Присутність на суді всіх мешканців села була обов'язкова. Оскільки в приміщенні суду не вистачало місця для всіх наших односельців в один і той самий час, то розписали розклад відвідин судових засідань стохатками по черзі. Звичайно на кожне засідання заганяли селян із трьох стохаток; за неявку належалася кара у вигляді грошового штрафу або примусової праці. Бувало, що суд і судив тих, які не з'являлися на засідання.

Мені довелося бути присутнім на багатьох таких засіданнях. Одне з них особливо запам'яталося. Воно відбулося в один з вечорів навесні 1931 року в приміщенні колишньої церкви. Організатори колгоспного суду наполягали на тому, щоб проведено було це засідання з усім ритуалом. Спочатку з'явився на сцені наш тисячник, «товариш Черепін». Вичекавши, поки втихне гамір, він урочисто проголосив:

– Товариші! Колгоспний суд іде!

Заля завмерла. На сцену вийшло троє всім нам знайомих односельців: суддя – Сидір Коваленко, незаможник, що ледве вмів читати й писати; за ним два народні засідателі; прокурора і оборонця і в заводі не було. Як ці три особи зробилися членами судової колегії, цього ніхто не знав. Вони були звичайні собі незаможники, які, однак, з партією чи комсомолом нічого спільного не мали.

Коли члени суду зайняли свої місця, на сцені з'явилися голова сільради й голова колгоспу.

Ось усі вони посідали і суддя оголосив першу справу. Заводять двох підсудних, кожний під конвоєм міліціонера. Суддя починає читати обвинувачення, з якого ми дізнаємося, що їх обвинувачено за трьома статтями, а саме: агітація проти радянської влади, спроба підриву авторитету партійних та радянських керівників і третє – пропаґанда українського націоналізму.

Це було завершенням однієї досить кумедної історійки. Я був свідком цієї, на перший погляд, незначної події, піднесеної до рангу судової справи, і мені здається, що варто її розповісти в усіх деталях.

Є таке прислів'я – «Що в тверезого на умі, те в п'яного на язиці», і воно чи не найкраще насвітлює цю пригоду. У п'яному стані обидва підсудні вибалакали свої думки, а вони якраз і не збігалися з партійною лінією.

Відколи почалася колективізація, з полиць сільської крамниці майже начисто зникли товари повсякденного вжитку. Гас, сірники, сіль та інші звичайні речі стали рідкісним явищем. Та ось якось у неділю оголосили, що до крамниці завезли оселедці й продаватимуть їх по фунту на душу. Отож тієї неділі перед крамницею простяглася величезна черга через увесь майдан. Петро Зінченко, один із сьогоднішніх підсудних, мав бажання викупити свою пайку. Це був чесний і працьовитий селянин, симпатичний вдачею і розумний собі, але ходила про нього слава, що в неділю він любить вихилити зайву чарку. А що того дня була неділя, то він своїм звичаєм був, звісно, напідпитку.

– Слухай-но, Катре, – підійшов він до молодої жіночки, що стояла в черзі вже біля самих дверей крамниці. – Пропусти мене перед себе, посватаю. Оце тільки но купимо оселедця й зразу весілля справимо.

Жіночка відмахнулася від нього.

– Атож, я розумію, – вів своєї Петро. – Ти не хочеш заміж без вінчання в церкві. – Він показав рукою на знесені церковні бані. – А ми там, у церкві, й повінчаємось... під портретом нашого дорогого й мудрого вождя й учителя товариша...

– Цить, дурню! – вигукнула жіночка, лиха на нього, що він силкується примоститись перед нею.

Але Петро все не відступався. Він змінив тон і заговорив голосом, що звучав достоту, як голос «товариша Черепіна».

– Гей ти, ворог народу! – гримнув він на ту жіночку. – Яким правом ти опинилася в черзі по оселедець попереду героя й інваліда революції, та ще й члена комнезаму?

Вона й далі, однак, не пускала його.

Ситуація стала трохи двозначною. Петро звик своїми жартами викликати регіт у товаристві. А тут він дотепністю просто перевершив сам себе. «Товариша Черепіна» він наслідував знаменито. Проте цим разом ніхто не наважувався сміятись. Петро ж бо відверто кпив з радянської влади, а кожен боявся сексотів – звичайно, присутніх і тут.

– Товаришко, враже народу, – провадив він, звертаючись до тієї самої жіночки, – іменем нашої любимої комуністичної партії та дорогого уряду я вас арештую за відмову посприяти героєві пролетарської революції в його намаганні швидше придбати свою пайку оселедця, дану йому цими самими любимими партією та урядом.

Молодиця таки відмовилася сприяти героєві революції. Тоді Петро перекинувся увагою на старшого віку жінку, і все в тому самому жартівливому тоні.

– Чи бачили ви таке, бабцю? – запитав він, показуючи на