Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

На святковому обіді в «Палас-Готелі», влаштованому на честь хрещення дитини, батько Ізабель сидів за столом з Віолеттою. Вона одягла синю бавовняну сукню з білим мереживним комірцем. Її корсет був незручний. Волосся жінка зібрала в ґульку, від якої у неї боліла голова. Проте вона вирішила: ніщо не зіпсує цей день — хрестини її першої і, наскільки вона зрозуміла зі слів Ізабель, єдиної онуки.

— Том сьогодні сам на себе не схожий, правда, Ві? Зазвичай, він багато не п’є, а сьогодні налягає на віскі. — Білл знизав плечима і, щоб переконати себе, додав: — Просто святкує хрестини малої.

— Думаю, це нерви, сьогодні ж такий великий день. Ізабель теж якась надто збуджена. Можливо, через проблеми із животом.

Біля бару Ральф сказав Томові:

— Ця маленька дівчинка повністю змінила твою дружину, правда? Вона стала іншою жінкою.

Том, який крутив у руках порожню склянку, мовив:

— Вона розкрилась з іншого боку.

— Коли я згадую, як вона втратила дитину…

Том хотів піти, але Ральф продовжував:

— …Того першого разу, коли я приїхав на Янус, вона була мов привид. А наступного разу здалося, що їй ще гірше.

— Так. Це були важкі часи для неї.

— Бог врешті-решт змилувався над вами, — усміхнувся Ральф.

— Ти так думаєш? А хіба все для всіх завжди закінчується добре? Те, що годилося для наших солдат, не дуже влаштовувало фриців, тут або… або…

— Не кажи так. У вас усе гаразд!

Том послабив краватку й комірець і раптом відчув, що в барі душно.

— Як ти почуваєшся, друже? — запитав Ральф.

— Тут задушливо. Піду трохи пройдуся.

Але надворі було не краще. Здавалося, повітря тверде, як розплавлене скло, що душило і не давало дихати. Якби він міг говорити з Ізабель спокійно, наодинці… Тоді все владналося б. Усе ще могло владнатися.

Він випростався, глибоко вдихнув і повільно пішов назад у готель.

— Вона заснула, — сказала Ізабель і зачинила двері в спальню. Дитину обклали з усіх боків подушками, щоб часом не скотилася з ліжка. — Вона сьогодні така молодець. Витримала хрещення, а довкола було стільки людей. Лише плакала трохи, коли її облили водичкою. — У кінці дня голос жінки вже не тремтів, як після розповіді Гільди.

— О, вона ангел, — мовила Віолетта, посміхаючись. — Я не знаю, що ми будемо робити, коли завтра вона поїде.

— Я знаю. Але обіцяю, що буду писати й розповідати вам усі новини, — зітхаючи, запевнила матір Ізабель. — Нам краще йти спати. На світанку ми маємо бути на катері. Томе, ти йдеш?

Том кивнув.

— На добраніч, Віолетто! На добраніч, Білле! — сказав він і, залишивши їх складати головоломку, пішов за Ізабель у спальню.

Це вперше за день вони усамітнилася, і, щойно двері зачинились, він напружено запитав:

— Коли ми їм скажемо?

— Ми нічого їм не скажемо, — впевнено прошепотіла Ізабель.

— Тобто?

— Ми повинні подумати, Томе. Нам потрібен час. Завтра ми їдемо. Уяви, що буде, коли ми що-небудь скажемо, а ти завтра ввечері мусиш відбути звідси. Повернувшись на Янус, ми добре поміркуємо над тим, як діяти. Ми не будемо гарячково робити те, про що потім пожалкуємо.

— Із, тут, у місті, є жінка, яка вважає, ніби її дочка померла, але вона жива; жінка, яка уявлення не має, що сталося з її чоловіком. Бог знає, через що їй довелося пройти. І що раніше ми полегшимо її страждання…

— Це все настільки приголомшливо. Ми повинні вчинити правильно не лише щодо Ханни Поттс, а й щодо Люсі. Томе, будь ласка! Зараз ми не можемо мислити тверезо. Давай не будемо поспішати. А тепер спробуємо просто заснути.

— Я ляжу пізніше, — відказав Том, — хочу подихати свіжим повітрям. — І він тихо вийшов через веранду на задньому дворі, ігноруючи прохання Ізабель залишитися.

На вулиці було прохолодніше, і Том сидів у темряві в плетеному кріслі, обхопивши голову руками. Через вікно кухні він чув постукування. То Білл складав останні частини головоломки назад у дерев’яну коробку.

— Ізабель не може дочекатися повернення на Янус. Каже, що їй не дуже подобаються велелюдні місця, — промовив Білл і закрив коробку. — Хоча насправді тут важко зібрати великий натовп людей.

Віолетта підрíзала гніт гасової лампи.

— Вона завжди була дуже чутливою, — задумливо вимовила жінка. — А якщо чесно, думаю, дочка просто не хоче ділитися з кимось Люсі. — Вона зітхнула. — Без маляти тут буде тихо.

Білл обняв Віолетту за плечі.

— Навіває спогади, хіба ні? Пам’ятаєш, як Г’ю та Алфі були маленькими? Такі милі. — Білл усміхнувся. — Пам’ятаєш, як вони закрили кота в шафі на кілька днів? — Він замовк. — Це не те саме, я знаю, але бути дідусем також добре. Немов повернулися наші хлопчики.

Віолетта запалила лампу.

— Колись я думала, що ми не зможемо це пережити, Білле. Вважала, що ми ніколи більше не будемо щасливими. — Вона задмухала сірник. — І нарешті такий дарунок долі.

Жінка накрила лампу скляним ковпаком і пішла спати.

Слова відлунювали в Томовій голові, він вдихав солодкий запах жасмину й не помічав його аромату.