Читати книгу - "Сплетіння долі, Аріна Спел"

Ранок не приніс полегшення . Навпаки, тривога наростала хвилями. Я намагалася виглядати безтурботно, та чи вдавалося мене, не знаю. 
Стукіт в двері був неначе грім, що не віщував нічого доброго. В двері увійшов вартовий:

-Вас чекають. Королева хоче особисто поспілкуватися.

-Добре, можете йти. Спущуся за декілька хвилин.

-Мені наказано чекати вас і супроводжувати. Ваш раб теж повинен бути з вами.

-Він не зможе, має деякі розпорядження виконати для мене.

-Це наказ і він не обговорюється.

Двері зачинилися, я розгублено дивилась на Адама, а він лише притягнув мене до себе і обняв.

-Все буде добре- шепотів мені.- все буде добре. Памʼятай лише одне, не наражай своє життя на небезпеку. Якщо що, я візьму все на себе. Ти й так подарувала мені стільки щастя, на яке я не сподівався.  Не роби дурниць. Будь слухняною дівчинкою, благаю.

-Я твоя слухняна дівчинка, лише твоя. Я кохаю тебе.

-Я теж люблю тебе, маленька. Тому прошу, не накой дурниць. 
Поцілував мене в маківку, погладив по волоссю. 
В двері знов нетерпляче постукали, не залишалося нічого іншого ніж піти. 
Ми йшли коридором, плутаним маршрутом, заходячи у глуху частину замку. 
Коли за спиною зачинилися масивні двері, мимоволі здригнулися. 
В кріслі, за письмовим столом сиділа королева. По два боки від неї охорона. 

-Вітаю, леді Ксенія. Сідайте, прошу. Бачу ви налякані? Не варто. Я не планувала цю розмову, але в світлі прийдешніх подій довелося прискоритись. 

Я не могла з себе вичавити ні слова. Лише кивнула головою і на тремтячих ногах підійшла до стільця. Моя доля вирішується тут і зараз. 

-Не знаю, що там сталося минулого вечора, але граф Дамер дуже завівся. Сьогодні зранку між ним і Його Високістю відбулося розмова. Де він наполягає на зачислення себе як кандидата у ваші чоловіки. Ба більше, запропонував королю угоду від якої він не в силі відмовитись. Думаю, вам не дадуть вибору. 

Пауза. Вона дивилася на мене, очікуючи реакцію. Ну а я? Що я? Це був кінець.

-Це не єдине, що мене турбує.- продовжувала вона.- Ходять дивні чутки. Оцей.- тицьнула в Адама пальцем.-Ви погано приховуєте те що між вами. Сліпий хіба що не побачить. 
-Ви про що? Про раба?- треба було хапатися за найменшу соломинку.- Що може бути між нами? Нісенітниця. Так, іграшка, якою я трішки загралася.

-І все? 
-Звісно.

-Тоді я забираю його собі. Гарний екземпляр. Пограюся і я. Варто, схопити.

Я інстинктивно підхопилася, не думаючи про наслідки, стала перед Адамом, закривши його собою. Двоє кремезних чоловіків рушило в наш бік.

Адам засунув мене собі за спину.

-Це помилка, ваша високість.- нечувано, щоб раб звертався до королеви без дозволу.- леді Ксенія знервована останнім подіями, трішки не в собі.

—Молодий чоловіче, як вас звуть?- вона жестом наказала варті зупинитися.

-Адам.

-Отже, Адам. Ви розумієте в якій небезпеці вона зараз? Якщо буде пручатися і чіплятися за вас, це смерть. Такого не пробачать навіть їй . Або запруть десь в підвалі, й до скону використовуватимуть як омолоджувач, шантажуючи вашим життям.Ви погодитесь на таке?

-Ні. Ксеніє, - звернувся він вже до мене.- Я благаю тебе, прийми їхні умови. Ти мусиш жити , бути щасливою.Твоя жертва не врятує нікого. Лише занапастить тебе. Мені вже й так однаково кінець. Та я не жалкую ні про що, вибрав би цей шлях з поміж тисячі інших.

-Щасливою? Що ти верзеш Адаме!-  я зірвалася на крик, не зважаючи на свідків . Байдуже. Ймовірно, це остання розмова в нашому житті.- Без тебе? Мені байдуже що буде далі. Чуєш? 
Я била руками по його грудях, він міцно притискав до себе. Від сліз, що текли рікою по моєму обличчю, намокла вся його сорочка . 
-Цікаво, дуже цікаво. - ніби крізь туман почула я. - Сідайте, Ксеніє, часу й так обмаль. Ридати будете пізніше. Єдиний вихід з цієї ситуації- тікати. Тут вам спокою не дадуть.

Про що вона каже? Мені не здається? 
-Але шляхів нема. Все перекрито.

-Ну, не для королеви. Але є умова. Прямо з відси, одягнені в тому, що зараз , нема часу ні на що. Ви не зможете взяти ні копійки з своїх заощаджень. Ось, тільки це.- вона кинула на стіл мішечок повний монет.- цього вистачить лише на їжу , поки не зможу вас навідати і допомогти. Ксеніє, ніяких слуг, ніякої розкоші до кінця життя. Ти будеш ніким. Звичайною жінкою. Хіба це вартує цього?

-Я б і так не жила без нього. - відказала, не вірячи в почуте. Все ще очікуючи на те, що це просто жарт.-Чому ви це робите?

-Може тому, що якщо вас зламають, то ніхто не зможе скористатися вашим даром, а так, я єдина знатиму де ви і час від часу зможу навідувати.- та трохи стишиаши голос додала.- А може тому, що коли я була дівчиною на імʼя Ізабелла, а ніякою не високість, мені ніхто не допоміг, не дав вибору. Я змушена була вийти заміж за нелюба й щоночі жалкувати за минулим. Ви пробудили щось в мені, нагадали про те світле, що я мала колись і втратила. 
​​​​​​-Дякую. 
А далі все закрутилося, завертілося.

Нас вивели чорним ходом, посадили в карету, яка вже чекала. Довгі переїзди. Ми змінювали місця і екіпажі й нарешті оселилися в глухому містечку сусіднього королівства. На руках були документи, де ми були подружжя Скайтон, моє нове ім’я Ребека, його - Андре. 

Чи жалкувала я за чимось? Ні хвилини. Я дякувала Богу за цю можливість. І королеві також. Вона навідувалася раз на рік, її винагороди вистачало на безбідне життя. Та справи й так йшли непогано. 
Адам заснував невелику будівельну компанію, яка давала непоганий дохід, я ж влаштувалася медсестрою до тутешнього лікаря. Так мала можливість непомітно лікувати людей, які дійсно цього потребували, а не витрачати свої здібності на омолодження знаті. 
 

Зараз, сидячи на ганку нашого маленького будиночку, дивлячись на Адама, що грався в саду з нашою донечкою, тією самою, з моїх видінь, я була щаслива, як ніколи. 

—————————————————-   
 

Любі мої читачі, дякую, що були зі мною протягом цієї історії. Особлива подяка дівчатам, що коментували і підтримували протягом написання. Не судіть строго. Це аматорська спроба викласти те, що крутиться в голові. 

Кінець