Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

– Ти як? – питає Артур, повернувшись до мене через деякий час.

– Нормально, – кажу.

– Єва нічого тобі не зробила?

– Ні, – хитаю головою. – Прийшла, щоб нагадати хто я, а хто вона. 

– Не слухай цю дурепу, – Артур сідає на край ліжка і накриває мою руку своєю. – Ти в тисячу разів краща за неї. Це я тобі як чоловік кажу, а не як твій найкращий друг. 

– Дякую, чоловік, – усміхаюсь, і Артур усміхається у відповідь. 

– Ясю, завтра мені треба летіти у справах. Немає можливості залишатися тут, – продовжує говорити, а я миттєво засмучуюсь. – Я думаю, що батьки Мирона подбають про тебе, чого не можу сказати про нього самого.

– Вони хороші люди, – погоджуюсь. – З ними я буду у безпеці. 

Насправді ця невідомість сильно лякає. Все якось так заплуталося, і я нічого не розумію. Не знаю, кому вірити, а кого краще уникати. 

Як би там не було, Артура доводиться відпустити. Коли він йде, моє серце кров’ю обливається, але я тримаюсь. Знаю, що Артур примчить, як тільки попрошу його про це, але зроблю це тільки в крайньому разі й дуже сподіваюсь, що до нього не дійде. 

Сьогодні мене провідує Олена Станіславівна. Вона розповідає, що приготувала для мене кімнату, що разом з чоловіком дуже чекає, коли мене випишуть, а я слухаю і не знаю – радіти чи не варто…

Я дуже хочу якоїсь стабільності. Зупинитись десь на одному місці та осісти там. Я вже не в тому стані, щоб літати з країни в країну чи їздити з міста в місто. 

Мабуть, життя з батьками Мирона – це таки найкращий варіант. Я дуже на це сподіваюся. 

Сьогодні Мирон більше не приходить. Так навіть краще. Зате наступного ранку, коли лікар приносить гарні новини, Мирон також їх чує. Мені дозволяють поїхати додому, тому одягаю речі які привіз Артур зі своєї квартири, і Мирон забирає у мене сумку. 

Ми разом йдемо на вулицю, мовчки, не розмовляючи. Він відкриває для мене двері свого автомобіля, а сам кидає сумку на заднє сидіння. 

– Вчора до мене приходила Єва, – кажу, коли автівка починає їхати. 

– Навіщо? – невдоволено питає Мирон. – Вона тебе образила?

– На щастя, Артур прийшов вчасно і викинув її з палати, – відповідаю. – Мироне, між вами дійсно все скінчено?

– Так, – говорить стримано. – З цією жінкою мене більше нічого не пов’язує. Пробач, що вона тебе засмутила. Схоже, доведеться ще раз з нею поговорити. 

– Мені здалося, що Єва дуже ображена. Ти вчинив неправильно, коли кинув її в день весілля. 

– А що я мав зробити? Одружитись з нею? – Мирон підвищує голос, і мені це не подобається. Якого біса він зриває на мені свою злість?! – Так було б краще?

– Може, з самого початку не треба було до цього доводити? – також переходжу на крик. – Ти вчинив не по-чоловічому! Принизив жінку і думаєш, що одного вибачення буде достатньо! 

– Не треба мене вчити як жити, Ярославо! – холодно випалює. – Спочатку зі своїм життям розберись! 

Мирон випалює це і видихає, а я відвертаюсь до вікна і витираю сльози, що виступають на очах. Здається, він в черговий раз показав свою гнилу сторону. Я ж то думала, що її більше немає, але помилилася. Вона завжди була і буде.

– Ясю, пробач, – говорить стримано, але мене його "пробач" ніскілечки не торкає. – Я просто заплутався. 

– Можливо, моє життя не таке ідеальне, яким може бути, але совість моя чиста. На відміну від твоєї! 

Машини позаду починають сигналити, і Мирону доводиться відволіктись від мене, щоб продовжити рух. Я не шкодую, що сказала йому це. Якщо треба буде, ще більше скажу. 

Дуже шкода, що покохала я одного чоловіка, а зараз бачу зовсім іншого. Мирон для мене – одне суцільне розчарування. І щось мені підказує, що це далеко не кінець. 

Прочитала усі-усі коментарі. Тому повідомляю. Час оновлень книги - 5 ранку та 14.00 дня. Дякую вам за актив, мені дуже приємно)