Читати книгу - "Вмій програвати, Рія Тас"

Понеділок для мене завжди важкий потрібно увірватися у буденний тиждень, потрібен поштовх. На пари приходжу вчасно, сьогодні у нас практика у старенького професора Сидоренка, який вимагає від нас ніби ми професора також. А він взагалі не з нашої кафедри і предмет його не профільний.

Подруга ще хворіє, тож треба все ретельно слухати та занотовувати, бо потім треба ще її пояснити.

- Проходимо, студенти, швидше! – грізно командує Борис Семенович, який не любить запізнень, хоч сам запізнився більше ніж на п’ять хвилин, а тепер не задоволено поглядає на гурт студентів, які повільно плетуться до аудиторії.

 Розміщуюся на передніх рядах, а ще з якогось дива біля мене сідає Михайло, який з роду не сидів тут, його місце на гальорці.

- Привіт, Олю.

- Привіт – буркаю, не реагую далі, бо професор починає пару і Михайло відходить на другий план, хоча він там завжди.

- Як справи?

- Мишко, це саме зараз треба спитати ? – говорю роздратовано.

- Вибач, як ти вчора доїхала до гуртожитку?

 - Добре – говорю занадто голосно привертаю увагу професора.

- Литвин, я бачу ви краще за мене знаєте предмет, тож прошу до дошки – звучить грізно – Швидше Литвин, вас чекає вся аудиторія.

- Дякую! – говорю одними губами Михайлу, а той дивиться винним поглядом, але мене не пробиває.

Професор мене ганяє по всьому пройденому матеріалу, я відповідаю чітко зібрано, бо знаю предмет. Сидоренко настільки бажав мене завалити, що не відпустив до кінця першої пари. Студенти полегшено видихнули, коли пролунав дзвінок, бо знали що кожен міг бути на моєму місці, а відповідати особливо у Сидоренка це треш, бо він ще той тиран.

- Ну, що ж, Литвин, можете бути вільна, п’ять, але наступного разу за розмови на парі, я не буду до вас такий добрий. Ви сюди вчитися прийшли, чи теревеняти, якщо друге, то можете взагалі на мої пари не ходити, бо я такого терпіти не буду. Університет підготовлює спеціалістів своєї справи, а я якщо не помиляюся, ви у нас навчаєтеся на державному замовлені, тож якщо не хочете втратити своє місце, перегляньте свою поведінку під час заняття. Надіюся, ви мене почули. Бо якщо ні, то нам прийдеться зустрітися у стінах деканату.

- Добре, я вас почула – говорити та сперечатися з Сидоренком собі дорожче. В університеті про нього легенди ходять, що за його подачею не одного студента було відраховано, тож я не хочу потрапити у ряди списків про відрахування.

- А тепер, можете бути всі вільні, і да все що було сказане мною, відноситься не лише до Литвин. Зустрінемося після перерви.

- Ну, й козел – говорю собі під ніс роздратовано. Прямую до автомату з кавою, треба освіжити думки, а бадьорий напій те що треба.  Мене тільки що вичитали, як дитину. Бісить! І все через докучливого Гаврилюка. Хай тепер краще не підходить.

Але ось тільки подумала про нього і він наближається до мене.

- Олю, вибач, що так вийшло, я не хотів щоб Сидоренко, тебе ганяв по всьому матеріалу.

- Михайле, можеш просто не наближатися до мене. Чесно ти дратуєш мене своєю наполегливістю. Я вже говорила між нами нічого не може бути! – говорю спокійно, стримую емоції. Забираю стаканчик з автомату, намагаюся оминути хлопця, але він знову не відступає.

- Ну чому, ти так одразу?

- Гаврилюк, відчепися ти вже від мене нарешті. Дам тобі пораду якщо побачиш мене десь, зроби вигляд, що ти мене не знаєш. А будеш переслідувати, мені прийдеться звернутися до правоохоронних органів – звичайно останнє говорю для того, щоб налякати, бо хлопець не розуміє ні по хорошому, ні по поганому.

Не знаю, що подіяло на хлопця мої слова чи інші причини, мені не цікаво, але до кінця дня я його взагалі не бачу, що не може не радувати.

Весь подальший тиждень проходить у метушні, робота у поєднані з навчання втомлюють страшенно. У п’ятницю прилягаю на хвилинку і вирубаюся.

Прокидаюся різко, від набридливого дзвінка свого телефону. Дивлюся у вікно темно на дворі ніч, кому це жити набридло. Дівчата сплять, тож беру телефон та тихо виходжу з кімнати.

- Тая, ти на годинник дивилася? – запитую роздратовано та сонним голосом.

- І тобі, привіт, звичайно дивилася, а ти бачу ні! З днем народження, подруго – верещить у слухавку на секунду відводжу телефон від вуха та дивлюся на годинник 00:01 – З мене сюрприз, тож у тебе десять хвилин, чекаю тебе.

- Що? – не розумію дівчину, які десять хвилин, де чекає ніч на дворі.

- Литвин, ти що там українську мову забула. У тебе десять хвилин чекаю біля входу в гуртожиток – кладе слухавку.

І що вигадала ця дівчина?  У кімнаті поводжуся тихо. Вдягаю джинси, те саме худі, куртка, кросівки, волосся зібране у пучок так і залишаю. Лише губи намащую олією. Я така вся натурель.

У гуртожитку тихо, всі вже десятий сон бачать, лише десь по одиноко чути голоси.

- Литвин, а ти це куди зібралася на ніч ? – запитує консьєржка, а я думала пронесе тихо вискочу та куди там. Сьогодні чергує Лідія Іванівна, тож з нею немає бути проблем.

- Голова розболілась, хочу свіжим повітрям подихати та і подруга, щось терміново хотіла.

- А,  тепер зрозуміло чий то чорний позашляховик стоїть.

- Ну, біжи вже. Я двері зачиню. Ти потім постукай відкрию. А то мало на які вас з подругою пригоди потягне. Я ж теж молода колись була – жінка посміхається.

- Дякую вам – виходжу, консьєржка зачиняє за мною двері.

А я не розумію, що відбувається. Тишу перериває, моя подруга, яка несеться до мене з кульками та квітами.

- Сюрприз – верещить радісно – З днем народження, старушко! Бажаю тобі… – промова довга та емоційна, посмішка з наших облич не спадає, а я така рада, що у мене з’явилася така подруга. Що я шокована, це нічого не сказати.

- Ти, божевільна!  Дякую тобі – забираю кульки та квіти, а ще пакунок та обіймаю дівчину.

- Це ще не все – загадково посміхається – Готова до продовження?

- Я зацікавлена.

- Ну, що ж ходімо.

Ми ідемо до того самого чорного автомобіля про який говорила Лідія Іванівна.