Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Глава 13.4

Дамір виглядає задоволеним, притискає мене до себе, зриває з моїх губ черговий палкий поцілунок.

- Візьми у шафі мою футболку, якщо хочеш. Хоча я хотів би бачити тебе у своєму ліжку оголеною, - у його погляді знову запалюється жадібність, впевнена він хоче ще, але розуміє що для мене це занадто.

- Я сходжу в душ, лягай спати.

Я киваю у відповідь, спостерігаючи за тим, як Дамір зникає за дверима. Але в ліжко не лягаю, занадто багато емоцій зараз вирують усередині мене, щоб так просто лягти і заснути. Тягне біль внизу живота не дає забути чим я займалася цієї ночі. На губах розтягується посмішка.

Я відчиняю дверцята шафи і проходжу поглядом по ряду білих випрасуваних сорочках. Ліворуч полиця, де ідеально складені футболки. Вибираю білу, довгу. Але з моїм зростом вона все одно не прикриває навіть до кінця стегна.

Закриваю шафу і оглядаюся на всі боки. Погляд знову чіпляється за картину. Я підходжу до неї. Розглядаю кожну рисочку обличчя Даміра. Посміхаюся, у голову приходить думка, що він може бути Доріаном Греєм. Майже не торкаючись веду пальцями по полотну, помічаю внизу підпис художника. Валері.

Стало раптом цікаво дізнатися про історію картини. Дамір не схожий на людину, яка займається самолюбуванням. Я настільки поринула у роздуми, що не помітила як чоловік опинився позаду мене.

- Чому не спиш? – здригаюся від глибокого чоловічого голосу. На потилиці волоски піднімаються від його близькості.

- На тебе чекала, - обертаюся до нього і стримано посміхаюся. - Той, хто малював твій портрет або дуже хороший майстер, або дуже добре тебе знав, - киваю на картину.

- Так, - вираз обличчя Даміра миттєво змінюється. Він стає похмурим і відчуженим, а я шкодую, що завела цю тему.

Хто така ця Валері та які стосунки пов'язували їх із Даміром?

- Я завтра рано-вранці поїду на роботу, можеш залишатися в будинку скільки потрібно буде. Розпоряджуся щоб тобі приготували сніданок, і якщо щось потрібно буде – речі там, або ще що, - сміливо проси у хатньої робітниці, вона все організує.

- Дякую, - розгублено стою посеред кімнати, спостерігаючи за тим, як Дамір збиває подушку зі свого боку і готується до сну. Забруднене моєю кров'ю простирадло все ще лежить на підлозі.

Потрібно буде вранці його непомітно викинути чи сховати, доки це не потрапило до рук хатньої робітниці. Тоді точно не зможу їй у вічі дивитися.

- Ідеш до мене, Авроро?

- Так, звичайно, - востаннє кидаю погляд на картину та йду до ліжка. Клацаю вимикачем, і забираюсь під ковдру. Чекаю, що Дамір обійме мене, притисне ближче до себе, але він ніби не звертає на мене жодної уваги.

Все тепло між нами випаровується. І я можу присягнутися, що це через дівчину, яка намалювала його портрет. Дихання Даміра вирівнюється, він заснув, а мені не спиться. Стає прикро, накручую себе настільки, що починаю почуватися використаною. Зрештою не витримую: присуваюсь до чоловіка ближче, кладу долоню на міцні груди, притискаюся до його боку та вдихаю аромат його шкіри. Прикриваю повіки, намагаючись відігнати від себе погані думки. Зрештою, він з самого спочатку був чесним зі мною. Одружитися не обіцяв, стати його дівчиною також не пропонував. Це лише секс. Але хочеться більшого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно