Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"

— Не заперечуєте, якщо ми підемо звідси вже невдовзі?

Вона кивнула.

— Коли вам буде завгодно.

Повернувся Г'юсон, несучи коктейль. Його обличчя спохмурніло, ледве-но він побачив мене коло Марді.

— Час тобі звідси йти, хлопче, — звернувся до мене. — Там тебе на кухні вже зачекалася самотня молодиця.

Я похитав головою.

— Ти запізнився. Ми з Марді — давні друзі. Вона ще трішечки вип'є, і ми рушимо додому разом... лише вона та я.

Г'юсон обернувся до Марді.

— Я ж бо застерігав вас щодо цього хлопця, — гаряче промовив хазяїн вечірки. — Він тільки й знає, що загарбує те, що йому не належить, і розбиває щасливі шлюби.

Марді засміялася.

— Я вже й сама почуваюся розбитою, — відказала дівчина на це. — Вже пізня година, Баррі, тож, гадаю, мені варто повертатися додому.

Г'юсон тяжко застогнав.

— Подаруйте мені лише один танок, і я вас відпущу, — сказав він. — Та ліпше б ви дозволили подбати про вашу дорогу додому.

Я кивнув Марді з-поза спини Г'юсона. Мені не хотілося, щоби гості подумали, ніби ми пішли надто поквапливо. Я залишив їх танцювати, а сам тим часом подався до Еккі та сказав йому, що збираюся піти звідси.

Еккі вже набрався, як жаба мулу. Він так налигався, що йому було би байдужісінько, навіть якби почув, що я збираюся накласти на себе руки.

— Будь з нею лагідний, — тільки й сказав колега, мружачи очі, аби зосередити їх на мені. — Схоже, вона чудова дівчина.

Я на мигах показав Марді, що чекатиму на неї внизу. Мені не хотілося, щоби Дон заявилася до вітальні тієї миті, коли ми з Марді йтимемо звідси разом. Як з'ясувалося згодом, мої хвилювання були марні. Дон напилася до нестями та заснула під кухонним столом.

За п'ять хвилин Марді збігла сходами додолу.

На ній був маленький хвацький капелюшок і гарне хутряне манто. Вона мала прегарний вигляд.

Довго чекати нам не довелося — вже незабаром вулицею проповзло таксі. Я махнув рукою водієві, і той зупинився перед хідником.

— Куди їхатимемо? — запитав я Марді, перш ніж звернутися до таксиста.

Вона повагалася, а тоді сказала:

— Я... я більше не маю дому... як гадаєте, може, мені зупинитися у якомусь готелі абощо?

Я з подивом поглянув на неї.

— Маєте якийсь багаж?

Вона кивнула.

— Я залишила його у камері схову на вокзалі. Ми могли би спершу поїхати туди, щоби забрати речі, та я однаково хочу встигнути на ранковий потяг.

— А що як запропоную вам поїхати до мене? — спитав я. — Не зрозумійте мене хибно, я не збираюся вас кривдити. Я лише пропоную вам дах над головою, і маю надію, що ви пристанете на мою пропозицію.

Кілька секунд Марді стояла, вдивляючись у моє обличчя, а тоді промовила:

— Дякую. Це дуже мило з вашого боку.

Заледве вірячи у те, що правильно її почув, я подав дівчині руку та допоміг сісти до салону таксі.

Розділ тринадцятий

За всю коротку поїздку від Пюсонової квартири до мене додому ми з Марді не зронили ані слова. Мені досі не вірилося, що вона сидить поруч і готова розділити зі мною моє житло. А ми ж лише так недавно познайомилися.

Зазвичай, коли дівчина виявляє таку готовність, я цілком упевнений, що мені буде завиграшки здобути її прихильність. Та з Марді усе виглядало інакше. У цій дівчині було щось таке, що зводило навколо неї неприступну стіну, котра захищала її від усіляких недобрих помислів з боку чоловіків. Не стану стверджувати, що не знайшлось би хлопця, який не спробував би ту стіну здолати, проте на мене Марді справляла саме таке враження недосяжності.

Вона тихенько сиділа в кутку сидіння та дивилася у вікно. Вряди-годи, коли ми проїздили повз вуличні ліхтарі, я міг ясно бачити дівчину. У тому хвацькому капелюшку та з хутряним коміром, щільно загорнутим навколо шиї, вона мала шикарний вигляд.

Урешті-решт ми дісталися мого будинку, і я розплатився з таксистом.

Нагору сходами ми підіймалися крадькома. Я нервувався через того типа, що мешкав навпроти, та була вже майже друга ночі, тож він, певно, вже спав.

Ми дісталися моєї квартири, не потривоживши нікого. Я зачинив двері, увімкнув світло та пожбурив свого капелюха на софу.

— Хух! — сказав до дівчини. — Ніде правди діти — мене аж дрож проймав, як ми підіймалися сходами.

Марді стояла та роззиралася кімнатою.

— Як у вас гарно, — мовила вона. — А як багато ви маєте книжок... ну, хіба ж то не чарівно?

У кутку кімнати в мене був обладнаний мініатюрний бар, і Марді підійшла, щоб його оглянути. Ми обоє говорили стишеними голосами, неначе двійко змовників. Я зайшов за стійку.

— Чого бажаєте? — запитав гостю. — Може, ми з вами вип'ємо житнього віскі з імбирною газованкою... це саме те, що треба перед сном.

Марді знову поглянула на мене. Я бачив, що вона ще трохи сумнівається у мені: не налякана, але й не цілком упевнена.

Я всміхнувся до дівчини, промовивши:

— Крихітко, щодо мене, то можете не хвилюватися. Я знаю, що ви думаєте, та забудьте про це. З іншими жінками я міг би дозволити собі зайве, але з вами — ніколи. Та й ви, гадаю, ніколи б не прийшли сюди, якби так сильно не потребували допомоги... Що ж, я охоче вам допоможу, і, будьте певні, зроблю це безкорисливо.

Коли я це сказав, Марді нарешті відпружилася.

— Але нехай то буде геть трішки віскі, а більше імбирної газованки, — сказала дівчина.

Поки я змішував нам напої, вона підійшла та сіла у фотель. Це був один з отих глибоких фотелів, сидіння яких розташовані мало не на рівні підлоги. З того місця, де я стояв, мені було видно вершечок її капелюшка та чималу частину ніг. Марді розгорнула поли свого хутряного манто та закинула їх на бильця фотеля.

У кімнаті було прохолодно, тож я увімкнув невеличкий електричний обігрівач, яким користувався у часи, коли опалення в будинку вимикали, а вечори ставали холодними.

Я повернувся до Марді, несучи напої, та подав їй одну зі склянок. Тоді сперся на камінну полицю і кивнув дівчині, дивлячись на неї понад краєм склянки:

— Ваше здоров'я! — виголосив тост і випив.

Марді відкинулася у фотелі, тримаючи склянку в руці, і