Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

за цільовим скеруванням. Одного дня він вернеться на місце вчителя і директора, буде близько, лише через гору. Він розповідатиме таким самим, яким оце допіру був, дітям про французів, які їдять жаб, і за це йому так само, як теперішньому вчителеві, з району привозитимуть зарплату, а селяни приноситимуть яйця, шинку і бринзу.

Двічі на тиждень мати, хоч що би робила, виглядала його. Двічі на тиждень у село приїздив пазик. Іноді пазик зупинявся перед останнім пагорбом. «Далі не поїду», — затинався водій, і селяни мовчки виходили. Іноді пазик таки виринав на пагорбі, а за ним пасажири, які його відчайдушно пхали. На пагорбі пазик зупинявся, люди заходили через низькуваті рипучі двері, й автобус з гуркотом вкочувався в село, здіймаючи куряву. Домашнє птаство, звикле пастися, де заманеться, з ґвалтом кидалося до рідних подвірʼїв. Скреготіли гальма, і пасажири знову виходили, тепер уже біля зупинки, викладеної мозаїкою. Взимку, коли сніг засипав довкілля щедрими кучугурами, пазик не курсував.

«Ви розмовляєте по-французьки?» — запитали його на вступній співбесіді. «Ві», — відповів ствердно. І на всі наступні питання відповідав чемно і незворушно «Ві». «Він за цільовим», — прошепотів на вухо голові комісії її секретар, відповідальний за документи вступників. «Ви вільні», — кивнув голова, тепер уже українською.

Голова сам походив із села. Він прибув у чуже йому місто і досяг вершин, на які здатний претендувати сільський парубок. На селі ще жила його старенька матір, яку час до часу навідував. Односельці сприймали його за міністра, хоча мав не «Волгу», а лише «Ладу», і неабияк пишалися. А він почував слабкість до дітей із віддалених сіл і глухих хуторів, упізнавав у них себе, колись достоту такого ж недорікуватого. Йому здавалося, що то він сам стоїть перед собою, мнеться з ноги на ногу, шаріється і не може промовити слова — він тодішній перед собою теперішнім. Його зуб на міщухів, дарма що вже десятки років як мешкав у місті, обернувся благом не для однієї сільської дитини.

Спочатку його тягло назад у село, до батьків, на природу, серед якої виріс і знав назубок усі закапелки — яри, стежки, провалля, дерева і фактуру кори. Поволі він звик до міста, змирився з тим, що треба вчитися. Тугу за Карпатами витужував над підручником. Його французька була жахливою, але він докладав зусиль, учив слова, заганяв їх, наче овець, до кошари. А вночі йому снилися янголи, які муркотіли французькою. І дерева гомоніли французькою, і селяни, і родичі. Його цьоця окликувала його хрипким голосом Патрисії Каас, яку безперервно крутив його сусід у гуртожитському блоці, четвертокурсник Іван, якого всі звали Жаном і який походив так само, як він, з гірського села.

Доки одного разу з’явилася нідерландська. Належало вибрати другу мову. «Ви вибрали нідерландську», — привітав його заступник декана, відповідальний за навчальний план.

Насправді не вибирав ні нідерландської, ні друмбалаланської (не здивувався б, якби така існувала). З нього досить французької, якої також не вибирав. Так само як не вибирав село, де народився, ні рідного дому, ні батьків. Його записали на нідерландську, понеже решту мовних груп на той час вже повністю вкомплектували.

Так він прийшов на своє перше заняття нідерландської. Викладач мав круглі окуляри, що випромінювали невичерпний оптимізм. Групу наповнювали майже всі такі самі, як він, невдахи, які вчасно не записалися або з якихось інших причин не потрапили на яку-небудь престижнішу мову.

Він не розумів, нащо йому ще нідерландської, якщо для того, аби вернутися на село і вспадкувати місце вчителя, який, давно вбившись у літа, все ще тягнув лямку завнача й директора, досить французької. Впровадити замість французької нідерландську? Навіть якщо директор, яким він, очевидячки, сам і буде, підпише дозвіл, чи заподіє він таке сільським дітям?

Усамітнювався по закутках неопалюваної університетської книгозбірні, залишався на вихідні в гуртожитку; коли була зима, утеплював різним лахміттям вікна, через які хуртовина наносила смушеві купки снігу, тренувався проказувати звуки, вчився хрипіти, вимовляючи нідерландське «g», доки захворів і два тижні пролежав у ліжку, звідки швидка забрала його з двостороннім запаленням легень. Повернувшись в університет, він уже хрипів так, як належить хрипіти, вимовляючи нідерландське «g».

Тоді викладач і бовкнув про тисячу ґульденів. Як і всі, він поставився скептично. Скепсис — друга вдача селянина, понадто того, який опинився в місті. Але й природі, яку знає, селянин теж не йме віри, покладаючись винятково на себе (і ще трохи, мабуть, на Всевишнього).

Поступово йому почало здаватися, що не так воно вже й неможливо, те, що сказав викладач. Ще згодом йому здалося, що таке навіть вельми ймовірно. Двоюрідний брат його діда, припливши з заробітків в Америці (щоправда, коли то було), розповідав, що Нідерланди — то так, як рай на Землі. В Нідерландах море наносить поживний мул — кидаєш насінину і невзабарі колоситься урожай. Нідерландські корови мають найбільше вим’я, нідерландські огірки найдовші в світі, а нідерландські квіти ніколи не в’януть.

І він почав виявляти старанність. Ту наполегливість, яка вирізняє селянина ще в другому і навіть третьому коліні потому, як він перебрався до міста, і яку помилково сприймають за впертість. Він учив слова, харчав по бібліотеках і гуртожитках, випльовуючи згустки, що залишилися після хвороби, говорив діалогами й боявся відбігти глузду. Він навчився сяк-так мови, не так уже й кепсько, викладач називав його своїм найкращим студентом і ставив за приклад для інших: «Попам’ятаєте мої слова — він ще потрапить до Нідерландів».

Коли то буде! Втім, одного дня нідерландці раптом зʼявилися. Зненацька взялися американці і німці, навіть кілька французів, прапрапраправнуків дюка де Рішельє, патрона Одеси, куди йому виділили путівку в санаторій, якою так і не скористався, бо, попри кепське сполучення, своя сорочка (читай: рідне село) ближча до тіла, ніж далеке портове місто. Стояв неприторенно на подвір’ї лаври, куди їхню групу привезли на екскурсію. Почувши хрипке «g», озирнувся і побачив гуртик туристів, чоловіків та жінок. Жінки саме запинали придбані в халабуді хустини.

Він несміливо підійшов і привітався. Туристи заусміхалися, здивовані й зворушені рідною мовою, маленькою мовою північного побережжя, якої ніхто ніде не вивчає. Він не все розумів, однак говорив так, як знав. Поплентався вслід за ними, тлумачачи, що бачив і чув. На знак вдячності йому подарували плитку швайцарського шоколаду й кілька тюльпанних цибулин.

Загубивши своїх, добирався назад принагідним транспортом. Написав листа у рідне село: «Мамо, надсилаю Вам цибулини тюльпанів. Посадіть їх, прошу, під вікном коло хати — хай цвітуть і тішать зір згадкою про Вашого сина». Цибулини і лист сховав у бандерольку, доклавши торбинку цукерок —