Читати книгу - "Донька пастора"

неділю у полях, звісно, ніхто не працював, але в таборі все одно кипіла робота: вранці збирачі готували головну трапезу тижня, прали й латали одяг. Вітер доносив із села передзвін церковних дзвонів, що змішувався з тоненькими голосами, які виводили «Господь, Спаситель наш» на погано відвідуваній службі просто неба, що її організовувала для збирачів хмелю «Місія Святого Якогось-там». Під ці церковні співи тріскотів хмиз у велетенських вогнищах, кипіла вода у відрах, бляшанках, каструлях і ще хтозна в чому, що траплялося збирачам до рук, а на вітрі тріпотів розвішаний між дахами випраний одяг. Першої ж неділі Дороті позичила у Терлі таз і вимила голову, а потім випрала свою спідню білизну й сорочку Ноббі. Її білизна була в жалюгідному стані. Дороті й сама не знала, як довго вже її носила, але точно не менше десяти днів, до того ж не знімаючи на ніч. Панчохи внизу майже геть подерлися, а щодо черевиків, то ті трималися купи лише завдяки шару бруду, що на них налип.

Вивісивши білизну сушитися, Дороті приготувала по-справжньому королівський обід: половину тушкованої курки (краденої), варену картоплю (крадену), компот з яблук (крадених). Усе це вони з Ноббі запили чаєм зі справжніх чайних чашок з ручками, які вони позичили у місіс Берровз. Після обіду і аж до вечора Дороті сиділа надворі, із сонячного боку хатини, поклавши сухий мішок для хмелю на коліна, щоб плаття не задиралося від вітру, і дрімала: її повіки то опускалися, то знову на мить піднімалися. Дві третини населення табору робили те саме: грілися на осонні, сидячи у напівдрімотному стані й лише час від часу розплющуючи очі, щоб подивитися на світ довкола — найчастіше в поле зору їм потрапляли корови. Після виснажливого робочого тижня ніхто не був здатен на більше.

Десь о третій, коли Дороті все ще сиділа біля хатини у дрімотному забутті, повз неї ліниво пройшовся Ноббі, голий по пояс — його сорочка досі сушилася — з примірником недільної газети, яку йому десь вдалося роздобути. То була «Піппінс Віклі», найбрудніша з брудних жовтих газет. Ноббі кинув газету Дороті.

— На, почитай, мала, — великодушно сказав він.

Надто сонна, щоб читати, Дороті взяла «Піппінс Віклі» і поклала її собі на коліна. На першій шпальті в очі впадав заголовок, написаний великими літерами: «У ДОМІ СІЛЬСЬКОГО ПАСТОРА ВИРУЮТЬ ПРИСТРАСТІ». Далі йшло ще кілька підзаголовків з виділеними подекуди словами і була вміщена світлина дівчини. Протягом п’яти секунд Дороті замислено роздивлялася потемнілий і нечіткий, але цілком упізнаваний власний портрет.

Під фотографією йшла колонка тексту. Узагалі-то, більшість газет уже облишили загадку «пасторової доньки» — за два тижні новина вже всім обридла й остаточно застаріла. Але «Піппінс Віклі» мало переймалася тим, наскільки новина свіжа, головне, щоб була пікантна, а того тижня урожай вбивств та зґвалтувань виявився доволі скупим. Отож вони вже вкотре воскресили історію «пасторової доньки», помістивши її на почесному місці — у горішньому лівому кутку передньої шпальти.

Дороті мляво витріщалася на світлину. Обличчя дівчини, що дивилося на неї з-поміж фрагментів тексту, набраного огидним чорним шрифтом, не знаходило абсолютно ніякого відгуку в її мозку. Дівчина, не до кінця усвідомлюючи їх значення, механічно перечитувала слова «У ДОМІ СІЛЬСЬКОГО ПАСТОРА ВИРУЮТЬ ПРИСТРАСТІ», проте вони не викликали в неї жодного інтересу. Читання виявилося для неї непосильним завданням, навіть просто розглядати фотографію вимагало забагато зусиль. Сон хилив її голову донизу. Очі, заплющуючись, ковзнули сторінкою до іншого фото, на якому був зображений не то лорд Сноуден, не то чоловік, який не пристав на вигідну пропозицію замовити бандаж для грижі, і вже наступної миті вона заснула з «Піппінс Віклі» на колінах.

Рифлене залізо на стіні хатини виявилося доволі зручним, і Дороті проспала так аж до шостої години вечора, коли її нарешті розбудив Ноббі, щоб сказати, що чай готовий. Дороті дбайливо склала «Піппінс Віклі» (стане в пригоді, щоб розпалювати вогонь), так і не глянувши на неї як слід і проґавивши шанс відкрити таємницю свого походження. Цілком можливо, що загадка ще довго залишалася б нерозгаданою, якби не неприємний інцидент, що трапився тиждень потому, який страшенно налякав Дороті, поклавши край її бездумній млявості.

5

Наступної неділі у табір раптово наскочили двоє поліцейських і заарештували Ноббі та двох інших за крадіжки.

Усе сталося так швидко, що Ноббі не зміг би втекти, навіть якби його завчасно попередили. В окрузі від поліцейських яблуку було ніде впасти. До Кента прибули цілі загони так званих спеціальних констеблів, які приймали присягу восени, — своєрідна міліція, покликана боротися з мародерством під час хмелевого сезону. Фермери уже втомилися від садових грабежів і вирішили нагнати трохи страху на зловмисників, потримати їх, так би мовити, interrorem[46].

Звісно, здійнявся такий галас, що підняв на ноги увесь табір. Дороті вийшла зі своєї хатини подивитися в чому річ і побачила освітлене вогнем коло людей, до якого всі збігалися. Дороті теж побігла в тому напрямку, і її серце стислося від невиразного передчуття біди, їй здавалося, що вона вже знає, що відбувається. Коли їй вдалося протиснутися крізь натовп, Дороті побачила, що сталося саме те, чого вона боялася.

У колі стояв Ноббі, якого міцно стискав ручиськами здоровань-поліцейський, поки інший полісмен притримував двох переляканих юнаків. Один із них був іще зовсім дитиною, не старше шістнадцяти, і заливався гіркими слізьми. Містер Кейрнс, дебелий чолов’яга із сивими бакенбардами, і двоє робітників з ферми пильнували крадене добро, яке поліцейські витягли із соломи у хатині Ноббі. Речовий доказ номер 1 — купка яблук; речовий доказ номер 2 — кілька закривавлених курячих пір’їн. Помітивши Дороті у натовпі, Ноббі усміхнувся їй на весь рот, зблиснувши великими зубами, і підморгнув. Довкола чулися спантеличені крики та суперечки:

— Подивіться лишень, як той шмаркач розревівся! Та відпустіть його! І не соромно вам так мордувати дитину?!

— Так йому, падлюці, і треба за те, що всіх нас втягнув у неприємності.

— Та відпустіть його!

— Хай би що трапилося, одразу винуватять нас, збирачів! Гнилому яблуку не можна загубитися, щоб хтось не сказав, що то ми його вкрали!

— Відпустіть його!

— Та заткнися ти! А якби то були твої яблука? Ти б тоді іншої заспівав!

І так далі, аж поки:

— Розступіться! Прийшла мати малого.

Крізь натовп протиснулася схожа на пивний кухоль, огрядна жінка з величезними грудьми і волоссям, що вільно спадало їй на спину, і почала