Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мабуть, саме в цей момент у Лева Михайловича і відмовило серце. Прийти на допомогу не було кому. В усякому разі сусіди виявили пана Ребета на сходовому майданчику під дверима власної квартири без найменших ознак життя. Лишалося хіба що викликати поліцію…
Ця новина глибоко шокувала всіх присутніх у редакції. Приблизно чверть години вони приходили до тями. А потім…
Відповідальний секретар все ж таки поїхав додому до Ребетів, аби з’ясувати найменші подробиці екстраординарної події. Водночас двоє співробітників відправилися до пана Маркуся48 – адже зважаючи на нові обставини, передовицю зі спірним абзацом треба було негайно міняти на некролог Леву Михайловичу. Зміни мав хтось схвалити й затвердити…
Годі й казати: газетярська справа має свої непорушні закони, тож читачі мусили отримати свіже число «Українського самостійника» точно за графіком післязавтра, в понеділок! І навіть раптова смерть головного редактора не могла завадити цьому.
1958 Потоптана пам’ять
Подвір’я приватного будинку по вул. Каблукова (колишня вул. Нова), Київ, кінець березня 1958 року
– Тосько! Агов, Тосько…
– Чого вам, тату?
– Ну то як, подобається тобі тут?
– Та-а-а… не те щоб дуже. Так собі, – дівчина знизала плечима й відвернулася, явно не бажаючи продовжувати розмову. Однак батько, навпаки, прагнув добитися від неї визнання всіх переваг нового становища їхнього сімейства, тому негайно звернувся до дружини:
– Любко, ти тільки подивись, до чого дурна твоя дочка, якщо не цінує, що таке не якась там кімнатка в комуналці на цьому нещасному Подолі, а свій повноцінний будиночок з десятьма сотками землі. І що ж ти на таке можеш сказати, га?..
Цю тираду Захар Захарич вимовив тоном настільки ядучо-глузливим, що якби його слова набули матеріальної форми і пролилися на папір або на тканину, то, ймовірно, пропекли б неабияку дірку. Втім, Любов Савівна знала, як відповісти чоловікові в його ж дусі, не втрачаючи в його очах власної гідності:
– А те скажу, що це не моя дочка дурна, як сто підвалів з павутинням, а саме твоя! Бо і ти сам такий же бовдур, як і твій покійний батько. А вже до чого пришелепкуватою була твоя покійна мамашка, то про це я краще промовчу, адже хоча наша Тоська вже дівка ондо яка здорова та вродлива вимахала, однак ще й досі не засватана. Отож не годиться їй чути того, як…
– О-о-ой-йо-йо-о-ой!!! Куд-кудах, куд-кудах, пішло-поїхало!.. Тобі б лишень батьків моїх покійних образити, курва ти підзаборна.
– Яке поїхало, таке і здибало, лайдак ти вшивотний! Ти перший до мене причепився, як кліщ, хіба ж ні?! Отож не займай – здоровішим будеш.
– Ата-та, ата-та!.. Та якби не батьки мої покійні – царство їм небесне обом, – то не бачити б тобі цієї хатиночки й цих десяти соточок земельки, як своїх вух на потилиці.
– Ах ти ж гімнюк!!! Та це я тобі зараз таке скажу, таке… що у тебе вуха не на потилиці, а на маківці вузлом зав’яжуться!..
– Обох би вас не чути, – пробубоніла дівчина роздратовано, але водночас якомога тихіше. Саме так, щоб її ненароком не почули.
– Чо… чого-чого ти там варнякаєш?! – батько негайно переключився на Тосю, небезпідставно запідозривши, що дочка сказала щось не надто компліментарне на адресу старших.
– Ти, Тосько, і справді того… слова добирай, – підключилася до Захара Захарича дружина. Побоюючись, як би їй зараз же не перепало, дівчина спробувала виправити ситуацію:
– Я слова добираю, а от ви мені скажіть, нащо було зриватися з насидженого місця тепер, у березні?! Ото вже не можна було зачекати початку літа, коли у нас випускні іспити відбудуться. Сверблячка-нетерплячка на вас обох напала.
– Та як же чекати?! Тут же не тітьки дім, тут після свекра і свекрухи десять соток землі лишилося! Ти тільки подивись на цю розкіш: ось тобі смородинка чорна, ось порічка, ось аґрус, а он там малинка по периметру. А ще дві яблуньки – справжній сніжний кальвін. І слива-угорка. А тут ми полуницю посадимо, а он там помідорчики. Як тобі, га?! Та довкола цього усього треба поратися, вчасно обробляти – бо це ж у нас тепер хазяйство…
– То ми що, село якесь невмите колгоспне, щоб на землі поратися?
– Чому це село?! Чому село?! – здивувалася матір. – Це тобі не село, це Київ, тільки, вважай, передмістя. Хатка є, земелька, базарчик поруч – ну, то й добре! Та з цих десяти соток можна стільки всього назбирати і потім на базарчику продати!.. А як не тут – то сідай на транвай і вези все, приміром щоб так, на Лук’янівку. Тут тобі і чотирнадцятий, і п’ятнадцятий транваї – обидва на Лук’янівку бігають. Хіба погано?..
– Ох, мамо, мамо! А мені як звідси на Поділ до школи мотатися, ви з татом про це подумали?!
– А чого тут думати? Сіла на той же чотирнадцятий транвай і доїхала собі, як королева. А там ще трохи пішки пройти.
– Трохи, ага… Спочатку до школи, потім зі школи. І так шість днів на тиждень мені ноги бити, а не вам.
– А що ж ти була хотіла, щоб тобі… – почала Любов Савівна, проте її негайно перервав чоловік:
– Стривай, стривай, Любко, я, здається, знаю, чим вона не вдоволена.
– І чим же?
– А тим, що її з Гатькою розлучили, з сусідською дівочкою-жидівочкою – от чим!..
– Так, і цим також! – раптом не втерпівши, з викликом мовила… та чого там – майже вигукнула Тося.
– Донечко, та у тебе що, з головою не тойво?..
Проте не зважаючи на витягнуте від подиву материне обличчя, дівчина продовжувала вперто захищатися:
– А це вже не ваше діло! Гатя моя подруга, а не ваша, отож із єврейкою дружити чи не з єврейкою, я якось сама розберуся. І не пхайте до мене свого носа ні ви, мамо, ані ви, тато! Вам ясно?!
– От!!! От бачиш, Любко, це таки твоя дочка, а не моя, якщо взяла собі за подругу таку мразоту!!! – в голосі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.