Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ні.
– Ага-а-а… Ну, зрештою це не має значення. Просто демонструє, що не тільки ви, товаришу Бугрим, помиляєтеся. Всі здатні помилятися, окрім нашої рідної Комуністичної Партії, плоті від плоті нашого героїчного й переможного радянського народу. А тому прошу запам’ятати ці мої слова, товариші: Бабин Яр буде ліквідовано, як би хто і хоч би якими методами намагався завадити цьому. Я тут проводжу партійну лінію, а не відсебеньками займаюся. Отже, буде саме так, як Партія постановила, а не інакше, затямте це собі. На цьому все, нашу нараду завершено.
І плеснув складеною ківшиком долонею по стільниці.
Редакція щомісячного журналу 47 «Український самостійник», Мюнхен, ранок 12 жовтня 1957 року
Чомусь у журналістській практиці подібні прецеденти стаються настільки ж часто, як і в студентському житті: як студенту бракує однієї-єдиної останньої ночі напередодні іспиту для засвоєння важливого матеріалу – так само напередодні здачі до друку важливого номера часопису неодмінно вигулькне якась принципово важлива неузгодженість, що її неможливо прибрати без особистої участі самого головного редактора!!! Подібні курйози виникають з нахабною настирливістю чортика, який з огидним механічним хихотінням вистрибує з табакерки – і роби з цим, що хочеш: хоч головою об стінку бийся, хоч вовком вий, хоч плач… нічого не допоможе.
Так сталося й сьогодні. Всю ніч невеличкий, але дружний і злагоджений редакційний колектив напружено й самовіддано працював над жовтневим числом «Українського самостійника», який мав потрапити до читачів у понеділок, 14 жовтня – точнісінько на свято Покрови! Щоб відкатати весь наклад і підготувати його до розсилу, часу було обмаль: сьогоднішня субота й завтрашня неділя. Тому і пропрацювали всю сьогоднішню ніч до самісінького ранку.
Природно, головний редактор пан Ребет працював разом з усіма і дозволив собі відправитися додому, лише коли була виготовлена остання матриця. Тоді Лев Михайлович розпрощався з усіма, тихенько прошепотів:
– Боже благослови! – й полишив редакційне приміщення.
І треба ж такому статися, щоб приблизно через годину в готовому наборі зовсім випадково помітили кричущу помилку! І головне – де?! У передовиці, написаній самим головним редактором!!! Передовицю читали-перечитували всі, кому належить, із самим автором включно, до того ж неодноразово!!! І все одно груба помилка проскочила…
Причину зрозуміли швидко: під час верстки через навіжений темп роботи набір першої шпальти випадково розсипали, а коли зібрали наново, то в двох рядках передовиці поплутали між собою окремі слова й навіть літери. Звісно, з наново складеного набору робили контрольний відбиток, який двічі вичитали. Та оскільки сталося це посеред ночі, очі у всіх уже трішки «замилилися», отож плутанину в тексті не помітили.
Тепер нічний поспіх і пов’язана з ним неуважність вилізли боком: через плутанину слів і літер губився сенс цілого абзацу… а це впливало на статтю в цілому – бо тепер у ній бракувало головного: висновку! Стаття ж була присвячена дуже болісній темі – наявному розколу в ОУН. І от тепер через досадну нічну прикрість не можна було зрозуміти, до яких саме дій закликав читачів головний редактор!..
Як-то кажуть, на подібне б не спромоглися, якби навіть до чарів удалися.
Але жарти жартами, а щось треба було робити. Це ж не проста стаття – це передовиця, написана головним редактором особисто! Найпростіше було б зателефонувати Леву Михайловичу додому з проханням терміново повернутися до редакції, щоб якомога швидше виправити виявлене безглуздя. Та чи зручно це робити?.. Можна було б і по телефону виправлення узгодити… а все ж таки краще пану головному редакторові залагодити помилку власноруч! Надто вже тема болісна…
– А давайте краще я з’їжджу до пана Ребета додому з гранками, – запропонував відповідальний секретар. – Ми там все узгодимо, потім я повернуся, й ми самі переверстаємо передовицю належним чином. Якщо ж Лев Михайлович захоче вертатися – повернемося вдвох.
Пропозиція сподобалась. От тільки перш ніж відправляти відповідального секретаря в дорогу, вирішили все одно зателефонувати, щоб його приїзд не став для сімейства Ребетів несподіванкою.
І тут з’ясувалася дивна річ: на іншому кінці дроту слухавку взяла Дарія Омелянівна, яка повідомила, що чоловік ще й досі додому не вертався!
– Я знаю, що ви номер завершували, отож і не надала значення затримці, – пояснила вона. – А чи давно Лев Михайлович додому зазбирався? Скільки ж ото можна його просити: як виїжджатимеш – зателефонуй! Але ж ні… Він, бачте, полюбляє вертатись несподівано, при цьому то квіти мені купує, то дрібнички всякі. Такий серйозний, солідний чоловік, а в душі й досі романтичний, немов хлопчисько.
Розмова з пані Ребет нічого не пояснювала, отож усі присутні в редакції розхвилювалися не на жарт. Справді, такий жвавий, сповнений сил чоловік, як Лев Михайлович, за півтори години міг не тільки від редакції додому навіть пішки дістатися, але вже й поснідати, і навіть до відпочинку після безсонної ночі приготуватися… То в чім же річ?!
Про всяк випадок вирішили ще раз зателефонувати додому до головного редактора. Дарію Омелянівну, яка знов взяла слухавку, попросили вийти з квартири та оглянути сходи. І… сталася нова несподіванка.
– Я не можу вийти з квартири. Чомусь не відкривається замок на вхідних дверях, його ніби хтось заблокував ззовні, – пролунав у слухавці її голос, тепер уже трохи схвильований.
– Даріє Омелянівно, а чи вдома ваш Андрій? – негайно поцікавився відповідальний секретар.
– Він вдома, так.
– А чи може хлопчина спробувати двері відчинити? Раптом у нього це вийде краще, ніж у вас.
– Ви гадаєте, що я вже не здатна… – трохи насмішкувато почала пані Ребет, як раптом тон її змінився: – Нумо зачекайте, хтось подзвонив у двері… Точніше, дзвонить безперервно, як на пожежу!.. Я зараз.
Вона не поклала слухавку на апарат, а просто кинула на телефонний столик і, судячи з цокотіння кроків, що лунало з навушника, побігла до передпокою.
– Там хтось у двері дзвонить, – встиг повідомити відповідальний секретар співробітникам, які мимоволі підтягнулися поближче. Цієї ж миті зі слухавки пролунали нерозбірливі крики.
– Алло, пані Ребет!.. – стурбовано гукнув відповідальний секретар. – Даріє Омелянівно, алло?.. Ви мене чуєте?! З вами все гаразд?
– Що там?! Що сталося?! – запитували його.
– Сам не второпаю, – знизав плечима відповідальний секретар. Як раптом у слухавці пролунав голос Андрія – сина подружжя Ребетів:
– Батько помер.
– Що-о-о?! Як?!
Відчувши, що сталося зле, співробітники редакції аж подих затамували, отож усі пояснення хлопчака відповідальний секретар вислухав серед гнітючої могильної тиші.
Лева Михайловича знайшли сусіди майже одразу після телефонного дзвінка з редакції. Виявляється,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.