Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

Рено підвівся і козирнув. Уже у дверях Морель його зупинив:

— Рено! Як називається книжка?

— «Чоловік, якого я кохала».

— Як? «Чоловік, якого я кохала»?

— Саме так. Гарна назва, правда ж, месьє президенте?

Анрі, щоби спекатися генерала, кивнув.

Йолоп! Гарна назва? «Чоловік, якого я кохала»? Та ні, це було тяжке звинувачення. Це те саме, що поставити на обкладинку «Чоловік, якого я кохала і якого вже не існує» або «Чоловік, якого я кохала, — і це було помилкою». Не назва, а чиста сірка, отрута, справжнісінький апокаліпсис, ніби пряме звернення до французів: «Чоловік, якого ви помилково обожнювали, якого вважали достойним, чесним і щедрим, — насправді просто негідник!». Авжеж, ця назва розшифровувалася як «Чоловік, який вас обдурив»!

— Ріґо!

Морель заволав у слухавку. І вже за кілька секунд захеканий Ріґо з’явився у кабінеті президента.

— Ріґо, негайно вилітайте до Канади. Робіть, що хочете, викрадіть, викупіть, зробіть копію, але якнайшвидше привезіть мені примірник клятої книжки! Виконуйте негайно!

Через тридцять шість годин Ріґо приземлився у Руассі і, щоби пришвидшити шлях до Парижа, стрибнув на мото-таксі. Невдовзі він вже стояв у президентському кабінеті.

— Ось, пане, тримайте — це примірник «Чоловіка, якого я кохала»!

— І як?

— Перепрошую?

— Ви ж прочитали.

— О, я не мав на це права, мені не давали такої вказівки, ви цього не хотіли б...

— Слухайте, Ріґо, я вас добре знаю! Ви точно прочитали цю книжку! Хіба ні?

— Авжеж, месьє президенте!

— То що? — гаркнув Морель.

Обличчя Ріґо почервоніло, ніс дав косяка спершу праворуч, потім ліворуч — і він пробурмотів, відвівши очі:

— Це якась дивовижа... Зворушливо. Найпрекрасніше зізнання в коханні, яке я читав.

Він вийняв із кишені велику зіжмакану вологу хустинку.

— Вибачте... Тільки згадаю — і знову плачу.

Багряний Ріґо, приклавши до очей хустинку, вибіг із кабінету.

Збентежений, заінтригований, схвильований Анрі схопив книжку і розгорнув її.

«Не минає і миті, щоби я не тішилася в цій кімнаті, де, втім, мушу очікувати свого кінця. Моє серце п’яніє, моя душа сповнена вдячності: я зустріла його! Авжеж, невдовзі на мене чекає смерть, однак якщо я жила — байдуже, довго чи недовго, — то лише завдяки йому, завдяки Анрі. Життям я завдячую лише йому.

Я не раз прокидалася з думкою, що могла б і не зайти по цигарки до того паризького бістро, могла б пройти повз пластиковий столик, де він уже тоді разом зі своїми приятелями-студентами відтворював новий світ. Варто було мені лише побачити його...»

Анрі не міг відірватися від тексту аж до останнього слова. Закривши книжку, він не просто ридав, як і всі, кому судилося у майбутньому прочитати звіряння, він пережив колосальний досвід: Анрі ніби знову відкрив для себе Катрін і покохав її.

Катрін на смертному одрі склала оду абсолютному, небаченому коханню, оспівавши єдиного й унікального чоловіка, який надихав її, постійно дивував, чоловіка мужнього, розумного і рішучого, яким вона щиро захоплювалася.

Наші життя складено так, що залежно від того, як на них подивитися, вони можуть видатися або жахливими, або дивовижними. Одні й ті самі події можна тлумачити або як успіх, або як катастрофу. Коли вони були в сварці, Катрін трактувала їхній шлюб як дурисвітство, та в останні місяці життя озирнулася і побачила велике кохання.

Трапляються долі, подібні до священних писань: лише уважне читання надає їм справжнього сенсу. Закрита книжка німує; вона може заговорити лише тоді, коли її розгорнуто; і мова, якою вона заговорить, співпадатиме з мовою читача, буде забарвлена у його очікування, бажання, прагнення, пристрасті і хвилювання. Факти — мов речення в книзі, самі по собі не мають значення — лише те, яке їм надають інші. Катрін щиро кохала Анрі — і щиро ненавиділа його; щоразу минулим вона послуговувалася залежно від того, що відчувала конкретної миті. На порозі смерті гору у ній знову взяло кохання; отже, таємною золотою ниткою, що пов’язувала всі перипетії їхніх життів, перетворивши їх на сюжетну лінію, було саме кохання.

Через місяць опісля тріумфального виходу книжки медсестру, якій довірилася Катрін, покликали на аудієнцію до президента. Хоча він намагався удавати привітність — або, можливо, саме тому, що видавався надто привітним, — вона перепросила: якщо вона й збрехала йому, не віддавши зошита у Замку Рити, то лише тому, що виконувала волю мадам Морель.

— Якби ви знали, як вона вас обожнювала, месьє! Чекала на вас з ранку до ночі. Жила тільки заради вас. Вона знала, що кінець близько, тому намітила собі лише дві мети: написати цю книжку і не заважати вашому переобранню. Саме заради вас вона довго чинила опір хворобі. Тоді, у неділю, упевнившись у вашій перемозі, вона заплакала і сказала: «От і добре, він виграв, тепер я можу піти». І за кілька годин впала у кому. Лише надлюдське кохання наснажило її триматися так довго.

Останній термін Анрі Мореля — хоч і викликав чимало запитань у політичних експертів (та хіба буває інакше?) — дав усім, зокрема і його запеклим суперникам, нагоду побачити гуманний бік президента.

Він не просто назавжди відмовився від коханок — він створив своєрідний культ своєї померлої дружини, культ щирий і негучний. Портрети Катрін — світлини й картини — заповнили особисті покої президента, навіть ванну кімнату. Власним коштом і за підтримки кількох меценатів він заснував фундацію — Фонд імені Катрін Морель, — що опікувалася сучасним мистецтвом, яким так захоплювалася небіжчиця, і заохочував молодих митців замовленнями, подорожами і стипендіями. Водночас президент ніби хотів надолужити згаяний час і перечитати нарешті книжки, які вона колись йому радила. Щовечора він усамітнювався у колишній їхній вітальні, вмикав її улюблену музику, запалював її улюблений інтер’єрний аромат — і занурювався в один із томів. Ніби забувши про її зникнення, Анрі приєднувався до Катрін на сторінках книжки і намагався продовжити (чи лише зав’язати, хтозна?) діалог із нею.

Ця відданість зворушила чимало сердець за межами Франції.

Хіба існує почуття, на поверхні якого не відбилася б, мов підшивка на одязі, його протилежність? Чи існує кохання, вільне від ненависті? Рука, яка пестить, може одразу ж і схопитися за кинджал. Невже є пристрасть, якій невідома лють? Хіба часом не вбивають із тим самим запалом, що єднає й дає начало новому життю? Наші почуття не є змінними — радше двозначними, чорними або білими залежно від ситуації, витягнутими, мов струна, між суперечностями, зміїстими, схильними як до найгіршого, так і до найкращого.

Кохання загубилося в коридорах часу. Спочатку вони з Катрін кохалися, потім їхні почуття зруйнувалися, і врешті