Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

неділю, коли відбувався другий тур голосування, Анрі Морель виграв мандат із п’ятдесятьма шістьма відсотками — це був тріумф! У штабі святкували, партійці раділи, прості люди вийшли на вулиці, співали, танцювали, вимахували прапорами. Сам Морель був змушений їхати Єлисейськими полями у відкритому лімузині і дякувати натовпу, який його вітав.

Коли після цього Анрі покликали до телекамер для офіційних коментарів, він ледве натягнув на себе похмуру машкару, — Морель не хотів, щоби за кілька днів, під час похорону Катрін, йому дорікали радісним виразом обличчя. На свій подив, зберігати гідну замислену поставу йому було не складно. Упродовж ночі разом із активістами він святкував свою перемогу.

На світанку, коли він міг побути на самоті в апартаментах, Анрі стояв голий перед дзеркалом і безжально, з антипатією вивчав себе; кілька хвилин він приділив аналізу своїх почуттів: він не хотів, щоби Катрін померла, і це бажання мало як лихі, так і добрі причини. Щодо добрих, то Анрі відчував глибоку зажуру — глибшу, ніж сподівався; він із болем спостерігав, як хвороба знищувала його дружину. Щодо лихих, то смерть Катрін означала б низку викриттів, зокрема й щодо нападу на вулиці Фурмільйон та інших негідних учинків; цей вибух матиме непередбачувані наслідки і перекреслить його політичне майбутнє, з офіційного погляду — блискуче.

У день, коли він прибув до Замку Рити, Катрін уже впала в кому. За словами рудої медсестри, яка сиділа у головах, учора дружина президента відстежувала по телевізору хід виборів, потім довго плакала, тоді заснула. А на ранок свідомість її затьмарилася.

Один із лікарів підтвердив, що Катрін уже не прокинеться; фатальний кінець мав настати за дві доби.

Анрі на автопілоті слухав ці жахливі новини і кивав головою. Він був так приголомшений, що нічого не відчував.

Із огидою вислухавши від директорки те, що інші повторили вже з десяток разів, — але сухим голосом і з байдужістю функціонерки, — Анрі скористався моментом, залишився на самоті з Катрін і кинувся шукати зошит.

Марно.

Ледве стримуючи лють, він припустив, що агент, відряджений генералом Рено, зробив це до нього. Та як пересвідчитися у цьому?

Увечері, повернувшись до Парижа, він таємно зустрівся з генералом, — і той розповів, що агент, місяць провівши під прикриттям на кухні, також не спромігся роздобути зошит. Зазвичай Катрін клала його під матрац, але того ранку, коли впала в кому, зошита там не було.

Анрі відчув, як земля захиталася у нього під ногами.

Наступного дня він повернувся до Замку Рити — буцімто хотів побути з Катрін, та опівдні зайшов до адміністрації установи з одним запитанням: куди подівся зошит, до якого робила нотатки його дружина? Він мусив отримати його негайно! Послужлива директорка влаштувала тривалий обшук, обнишпорили весь будинок із гори до низу, прочесали кімнатки прислуги — даремно, не знайшли нічого. Президент наполіг, щоб допитали кожного: він особисто був присутній під час цих бесід і констатував, що про зошит ніхто не згадав. Опісля останнього допиту Анрі вже ледве тримав себе у руках; і саме тоді до кабінету зайшов лікар зі звісткою про смерть Катрін.

Катрін Морель пішла в засвіти.

Тієї миті Анрі ніби провалився до крижаної криниці, вибратися з якої не міг упродовж кількох тижнів: він думав, що все уже втрачено.

У Єлисейському палаці президент скористався з того, що всі називали «його горем», аби уникнути організації похорону. Ріґо, який у таких справах був мастаком, влаштував помпезну церемонію у соборі Паризької Богоматері з трансляцією на велетенському екрані перед будівлею і телетрансляцією по всіх обійстях Франції.

Труну, оточену національними гвардійцями, які сяяли шоломами і ледве стримували породистих коней, до брами собору довіз запряг, що аж вгинався під білими трояндами; далі труну внесли в неф, оздоблений юними митцями. Кардинал Штайнмец — сталева віра і мідний бас — провів службу, яку час від часу прикрашали спів хору, соло відомої співачки і симфонічні перерви. Президента Мореля покликали до вівтаря, і він, начепивши на носа цнотливі окуляри, виголосив промову, нібито складену самотужки, та насправді написану однією копірайтеркою з палацу, якій уперше ніхто не дорікав ані зайвим ліризмом, ані зануренням у сентиментальність. Читаючи останні параграфи, президент і сам розчулився, ніби заразившись емоціями, що панували під склепінням собору; і Анрі не став приховувати від тисяч заплаканих присутніх, що йому заледве вдається триматися мужньо. І коли їхня глухоніма донька мовою жестів і гримас (якої ніхто з присутніх не розумів) віддала матері останню шану, всі були зворушені експресивністю дівчини; це стало своєрідним емоційним апогеєм похорону — безмовна дитина мовчазно зверталася до німотної труни. Подекуди почулися оплески. Анрі, засоромившись і понуривши голову, думав, що Катрін не сподобався б цей ексгібіціонізм.

Коли кількома годинами пізніше земля накрила тіло його дружини, Анрі замислився над негараздами, що могли чекати на нього: викриття оборудок, втрата честі, судові позови й ануляція результатів виборів.

І хоча він кинув усі секретні служби на пошуки зошита, розслідування не давало нічого. Марно агенти обшукували помешкання друзів і рідних Катрін —зокрема й антиквара Шарля, і глухої доньки — зошит зник без сліду.

Анрі Морель не зізнався ані Ріґо, ані генералу Рено, що боявся руйнівного вмісту цього рукопису. Приховав він від них і свою незлагоду з Катрін, усі ці місяці таємної боротьби, що спочатку передували агонії, а потім супроводжували її. Вони, як і мільйони інших людей, досі вірили у «взірцеве кохання».

Одного дня генерал Рено попросив аудієнції з головою держави.

Анрі виставив радників із кабінету і схвильовано прийняв генерала.

— Ну як, генерале, зошит у вас? Знайшли нарешті?

— Ні, месьє президенте, однак з’ясували місцезнаходження — у Канаді.

— Якого дідька він там?!

— Його готує до друку одне з видавництв.

— Що?!

— Я порадився з правниками: жодних порушень, усе законно. Текст було передано медсестрі, яка опікувалася Катрін. До нього додано лист, підписаний нею в присутності нотаря, який засвідчив угоду. Вочевидь, ця книжка є її останньою волею.

— Треба оскаржити, заявити, що все це підробка!

— Це неможливо... Кожен із наявних документів складено Катрін власноруч. А персонал клініки на власні очі бачив, як вона кілька тижнів писала.

Анрі схопився за голову.

— От пройдисвітка, вона передбачила все!

Рено вирішив, що став жертвою своєї уяви: завжди стриманий президент не міг сказати такого про кохану дружину. Старий вояк прокашлявся, почервонів, посовався в кріслі — йому було ніяково, що не міг зрозуміти вірно.

— Дякую, Рено, дуже дякую... Нехай результати розслідування перегляне Ріґо. Щоб точно знати, що нічого не можна вдіяти...

— До виконання,