Читати книгу - "В забутій країні, Рахул Санкрітьян"

— Я дуже потребую вашої допомоги. Як я вам казала вчора, так і вийшло. Псаро повернувся і разом з Нохрі затіяв змову проти мене. Вчора ввечері Нохрі навіть пригрозив, що буде повстання, коли я не скорюсь йому.

— Чого ж він вимагає від вас, царице? — спитав я.

— Ви навіть уявити собі не можете, чого він вимагає! — вигукнула вона і звернулась до Яхмоса: — Хіба я і мої предки не шанували богів? Невже в моєму царстві не знайдеться жодної людини, яка могла б провчити цього негідника?

— Чого ж він вимагає від вас? — вдруге спитав я.

— Нохрі хоче, щоб я дозволила йому пограбувати Серафісову скарбницю. Я, звичайно, не дозволю, але ж він може повбивати жерців, які охороняють її,

— Цього не буде ніколи: якщо це станеться, лютий гнів богів упаде на всю країну, — промовив верховний жрець.

— Я для того покликала вас, Тутмосе, щоб великі боги Гор, Тот і Анубіс, які не раз захищали моїх предків од ворогів, допомогли цієї тяжкої хвилини і своїй вірній рабині, - сказала цариця.

— Вони обов’язково допоможуть вам! — щиро вигукнув я.

Я бачив, що наша доля залежить від того, залишиться цариця на троні чи ні: навряд чи ми прожили б і добу, коли б ним заволодів Нохрі. Можливо, саме ця думка викликала таку швидку і впевнену відповідь.

Мої слова заспокоїли царицю. На її гарному обличчі знову з’явилась усмішка, і СерісІс сказала, плескаючи в долоні:

— Мій дорогий Тутмосе, я все життя буду вам вдячна за це.

— Скажіть, царице, чому Нохрі так поспішає заволодіти Серафісовою скарбницею, замість того, щоб спершу зняти повстання й заволодіти троном, а тоді вже без перешкод грабувати її?

— Йому потрібні гроші, щоб підкупити зрадників і грабіжників.

— О, це мені й на думку не спало!

— Але, хоч би там що намислив Нохрі, до Серафісових скарбів він не добереться. Боги не допустять цього.

— А хіба зламати двері в гробницю не можна?

— Ніяк не можна. Вже минули тисячоліття, відколи її побудовано, але ще ніхто не зміг пройти туди. Я боюсь тільки Псаро — він умілий маг і чаклун.

Я також боявся Псаро, але не тому, що вірив у чаклунство, — адже Псаро познайомився із сучасним світом і знав далеко більше, ніж його співвітчизники.

Обміркувавши становище, я сказав цариці:

— Я буду говорити з Тотом — ніхто не може змагатися з ним у мудрості.

Я сказав правду — за все своє життя я не бачив людини, розумнішої за Чана.

Я не перебільшу, коли скажу, що ми почували себе так, наче були біля кратера вулкана перед його виверженням. А виверження могло розпочатись першої-ліпшої хвилини, і ми чекали, що от-от під ногами розступиться земля і безслідно поглине нас.

Ми сиділи вчотирьох у нашій маленькій кімнатці; двері її виходили до центральної зали. Я щойно розповів друзям про нашу розмову з царицею; не знаю, що ми надумали б, якби мали час спокійно все обговорити, але події випередили нас. У залі пролунав чийсь нестямний зойк, і я вибіг із кімнати.

І досі не можу спокійно згадати те, що постало перед моїми очима. Вперше в житті я побачив, як ллється людська кров. Звичайно, мені доводилось читати про криваві бійки і розправи, але я ніколи не думав, що людина може так озвіріти.

Того дня відзначалося свято на честь бога сонця Ра. Перед храмом, освітленим з цієї нагоди смолоскипами та світильниками, зібралося багато жерців. Скрізь панували мир і спокій. І раптом, несподівано для всіх, з’явився загін із двадцяти чоловік, озброєних з голови до ніг.

Першого вбито вартового, що стояв коло дверей храму. Це його передсмертний крик почули ми з нашої кімнати.

Воїни, горлаючи, вдерлись до зали й напали на бідолашних беззбройних жерців. Серед воїнів був Нохрі. Його обладунок яскраво блищав, осяяний полум’ям смолоскипів. Поруч з полководцем стояв Псаро. Нохрі тримав у руках великий лук, такий самий, як у того сміливого мисливця, що гнався за гієною.

Осатанілі солдати без жалю вбили майже всіх жерців. Врятувались тільки ті, що встигли сховатися за товстими колонами, а потім непомітно добралися до дверей храму і зникли у пітьмі.

За кілька хвилин усе було закінчено, і Нохрі, піднісши меч, вигукнув:

— Вперед! До гробниці!

Воїни кинулися за своїм ватажком, і незабаром у підземеллі забряжчала зброя.

Я побіг до своїх товаришів. Вони були вже в масках.

— Нохрі вбив жерців! — крикнув я. — Він намагається вдертися до гробниці. Якщо він загарбає скарби, ми загинемо.

— Наготуйте револьвери, — наказав Дхірендра, вибігаючи з кімнати, — і за мною!

Чан і Дхандас кинулися слідом, я — за ними. Хоч яке небезпечне було наше становище, але я, пам’ятаю, мимоволі усміхнувся: дуже кумедний вигляд мали староєгипетські боги, озброєні сучасною вогнепальною зброєю!

Коли ми вбігли до підземелля, обидва вартові гробниці лежали в калюжах крові.

Дальші події не можна описати стисло, хоч вони тривали якісь мізерні секунди. Я, здається, не брав участі в цій сутичці, бо так налякався, що зовсім забув про двадцятизарядний револьвер, який тримав у руці. Весь тремтячи від страху, дивився я на мечі, освітлені полум’ям смолоскипів, і враз помітив, що серед солдатів почалася якась метушня. Вони безладно бігали, наштовхувались одні на одних, падали і, схопившись на ноги, знову гасали по підземеллю, аж поки нарешті кинулися врозтіч. Це єгипетські боги з обличчям тварин напали на них, мов розлючені леви, і посіяли серед солдатів жах. Бог Гор височів на цілу голову над усіма, крім Нохрі. Від брязкоту зброї, пострілів і гамору я мало не оглух.