Читати книгу - "Люди навпроти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Секретарка забула, — сказала жінка.
— Дякую. Вона прийде.
Аділь-беєві хотілося вислизнути з дому до того, як почнуть сходитись відвідувачі. Консул не мав чіткого плану, він тільки знав, куди подасться спочатку.
Повітря було прохолодне, після дощу впав туман. Моря з набережної майже не видно було. Якийсь пароплав гудком повідомив, що підходить до порту. Вулицею швидко пробігали люди.
Аділь-бей увійшов до будинку з червоної цегли, де містилася контора «Стандард ойл». У конторі працювали тільки росіяни.
— Пан Джон у себе?
Йому показали на стелю. Він зрозумів і рушив на другий поверх. Побачивши кілька дверей, постукав в одні з них. Збентежений голос щось гукнув, і Аділь-бей увійшов.
Джон іще спав, штори на вікнах були запнуті. У напівтемряві американець усе ж упізнав гостя, протер очі й почухав чуприну.
— Я прийшов, щоб попросити вас одну послугу. Це дуже важливо й дуже терміново! — випалив Аділь-бей з порога.
Американець випив велику склянку мінеральної води.
— Мені конче потрібно вивезти з Росії одну дівчину. Певна річ, паспорта в неї немає.
— Крихітку? — байдуже спитав Джон.
— Яку крихітку?
— Ну, оту вашу мишку-секретарку.
— Так. Але я прошу вас зберігати все в цілковитій таємниці. Ви, як і я, добре розумієте, чим це їй загрожує.
— Так. Кулею. Ну що ж, треба побалакати з одним бельгійським капітаном, я його добре знаю. Зайдіть до мене ввечері.
Джон саме опустив з ліжка ноги, і вигляд у ньго був похмурий, а голос млявий. Спідлоба дивився він довкола. Було видно, що й настрій у нього препоганий.
— А чи не можна поговорити з вашим капітаном раніше?
— Скажіть, Аділю, ви певні, що це дитя хоче з вами втекти? Адже ви розумієте, з нею я ще можу пожартувати, але я зовсім не збираюся жартувати з бельгійцем, який ризикує вскочити в халепу.
— За Соню відповідаю я!
— Звичайно…
— Чому — звичайно?
— У вас он залишилася білява волосина на піджаку. А де мої капці?
Джон розсунув штори, потім прийняв душ і нарешті одягся. Вигляд він мав спокійний, хоч настрій у нього явно не поліпшився.
— А я ж вас попереджав!
— Про що?
— Пам'ятаєте, колись я казав, що ви тут довго не пробудете? Те, що ви робите, — ідіотизм. Та це, зрештою, ваша справа. Коли вже ви надумали втекти, то краще робіть це самі.
Замість сніданку Джон, не дивлячись на свого почервонілого співрозмовника, вихилив склянку віскі.
— Зараз ви здатні на будь-яку дурницю! Я певен: якщо вас покинути тепер у місті самого, ви знайдете спосіб потрапити за грати! Де мій піджак? До речі, Панделлі просили мене переказати вам найкращі вітання. Зараз вони пропливають десь біля Самсуна, у ваших краях. То ви йдете зі мною?
Джон похмуро обійшов свою контору, і вони пірнули у вологу атмосферу вулиці. В цій частині міста виразно відчувався запах нафти. Вартові в зелених кашкетах через кожні кількадесят метрів віталися з Джоном.
— Оце і є те судно?
— Ні, те стоїть позаду. Його завантажать сьогодні ввечері, а вночі воно неодмінно відпливе. Там у них є й каюти для пасажирів. Ви маєте перепустку?
— Яку перепустку?
— Щоб ходити по території порту й підійматися на борт.
— Не маю.
— Тоді зачекайте.
Джон пішов поговорити з охороною. Аділь-бей побачив, як американець пригощає сигаретами людей у мундирах.
— Ходімо, — сказав він, повернувшись. — Але ми можемо пробути тут не більше, ніж півгодини, бо потім охорона зміниться.
Вони знайшли капітана в його каюті, розташованій серед палубних надбудов. Капітан сидів у самій сорочці, без кітеля, і щось писав. Сідаючи, Джон відрекомендував Аділь-бея:
— Це турецький консул. Скажіть, будь ласка, ви зможете зробити щось задля його щастя чи нещастя?
Судно огортав туман, усі металеві поверхні були вкриті дрібними краплинами вологи. Капітан, слухаючи Джона, чухав потилицю й час від часу кидав погляд у бік консула.
— Він по самі вуха закохався в маленьку росіянку й тепер хоче вивезти її з Росії.
— Це можливо? — втрутився Аділь-бей.
— Можливо все, — зітхнув капітан. — Але дуже клопітно…
— Чому?
— Гадаєте, так легко провести когось на борт і сховати на час митного огляду?
— То ви таке вже робили?
— Чорт забирай! — Капітан підвівся й відчинив шафу з усіляким одягом, передбаченим флотським статутом. — Ось! Треба тільки постаратися, щоб унизу не виглядали ноги.
— А як це зробити?
— Треба зависнути на руках і підібгати ноги. Росіяни мого одягу, як правило, не чіпають. Оглянуть низ шафи — і цього їм досить.
— А якщо вони все ж таки почнуть нишпорити в шафі? Капітан тільки знизав плечима.
— Це триває довго?
— Ви маєте на увазі, чи довго треба сидіти в шафі? Може, годину, а може, й цілий день. Останнього разу вони товклися тут від полудня до дев'ятої вечора.
— А там досить повітря?
Аділь-бей розумів, що своїми запитаннями втомлює співрозмовників, але він мав про все це знати.
— Та дівчина, про яку йдеться, хоч не втратить свідомості?
— Я за неї ручуся!
Джон, який тим часом знайшов у буфеті пляшку пива, вже налив собі склянку й трохи співчутливо подивився на Аділь-бея.
— Ну, так кажуть усі…
— Але я даю слово честі, це не така дівчина, як решта!
— О, нема сумніву! Хочете пива? Це справжнє пільзенське.
Але Аділь-беєві було не до пива. Його переповнювали почуття, йому хотілося негайно щось вирішити.
— Сподіваюся, ви зайдете до Стамбула?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди навпроти», після закриття браузера.