Читати книгу - "Люди навпроти"

Про що вони ще розмовляли тієї ночі? Соня заснула. Аділь-бей уперше побачив, як вона спить, і схилився над нею, щоб роздивитися її краще. Уві сні Соня була бліда й світла. І чому його так хвилює це невеличке обличчя? Чому він місяцями бився як риба об лід, коли все було так просто? І він сказав:

— Ми поїдемо разом, Соню!

Дівчина відповіла слабким потиском руки.

Тепер для нього вже не існував отой шум дощу на темній і мокрій вулиці. Цієї вулиці вони скоро вже не бачитимуть! Час від часу вікно навпроти відчинялося. Колін, який усе ще не міг заснути, кілька хвилин дивився на вулицю, потім повертавсь до дружини, що вже давно спала.

Прокинувшись, Соня якусь хвилину ще розплутувала павутиння думок, потім уважно подивилася на Аділь-бея.

— Ви ще не спите? — нарешті прошепотіла вона.

— Зараз засну.

— Ви справді мене так ревнували?

— Ревнував. Ревнував так, що зненавидів усе, що вас оточує, навіть вашого брата з його спокоєм, його манерою спиратися щовечора на підвіконня…

— Він багато працює, — сказала Соня.

— А він вірить у те, що робить?

— Він хоче вірити. Про такі речі ніколи не розмовляють, навіть брат із сестрою, чоловік із дружиною. Є речі, про які не признаються навіть самому собі… — Її думки перестрибували з одного на одне. — А правда, що в Стамбулі багато трамваїв?

— На головних вулицях вони проходять не рідше, ніж двічі на хвилину. Соня недовірливо всміхнулася.

— У вас є друзі?

— Так, у мене були друзі, але тепер я більше не хочу їх бачити.

— Чому?

— Тому, що ви ревнували б мене до них, як я вас — до клубу чи навіть до портрета Сталіна, що висить отам на стіні. — Аділь-бей справді був цього певний і говорив щиро.

Дощ не вщухав, і тут, у затишку, було дуже приємно вдихати прохолодне вологе повітря, що линуло у вікно. Та коли обоє поснули, хтось постукав у двері. Вони одночасно попідводили голови. Відповідати, навіть ворушитися не можна було, щоб не наробити шуму. Невідомий знову постукав, потім марно спробував відчинити двері. Чи не виламає він замка? Аділь-бей притис Соню до себе. Невдовзі вони почули, як кроки віддаляються. Аділь-бей подивився на дівчину і з полегкістю зітхнув.

— Я так перелякалася! — сказала вона.

Тіло її було вологе. Пестячи його, Аділь-бей відчував Соню в своїх обіймах неначе вперше. Минулих вечорів ніби й не було. Аділь-бей про них уже забув.

— Треба спати!..

У неї була смішна звичка згортатися в клубочок і вбирати голову в плечі.

Сіре вранішнє світло ледь пробивалося крізь папір на шибках. Будинок поволі оживав. У коридорі вже вмивалися сусіди. Аділь-бей прокинувсь і відразу ж побачив широко розплющені Сонині очі. Її обличчя, весь вигляд свідчив про величезну втому.

— Це справді було б чудово, — зітхнула вона.

— Що?

— Таке життя. У Стамбулі чи в іншому місті… Таке життя, як на отій фотокартці…

Аділь-бей не одразу збагнув, про що йдеться. Але потім навіть трохи засоромився, зрозумівши, що Соня його ревнує.

— Це буде чудово! — запевнив він.

— Так, буде. Але як ви це зробите?

— Ще не знаю, але щось придумаю.

Він мало не сказав їй, що провідника-горянина, на жаль, уже розстріляли.

Про це краще було не згадувати. А втім, він Соні не докоряв. Її тодішня поведінка здавалася йому природною.

— Дозвольте мені одягтись.

Досі вона робила це при ньому, а тепер захотіла, щоб він почекав її в кабінеті. Аділь-бей вийшов туди в піжамі. І побачив розбиту чорнильницю, розкидані по підлозі папери. Він з насолодою потягся, позіхнув, глянув на вікно навпроти й усміхнувся, побачивши пані Коліну, яка за прозорими фіранками розчісувала свої довгі коси.

Аділь-бей чув, як ходить у сусідній кімнаті Соня, і схвильовано уявляв її постать, її рухи. Нарешті вона з'явилась — у чорній сукні, вже в капелюшку.

— На жаль, треба йти, — сумно промовила вона.

— Чому ви йдете?

— Так треба.

— А якщо ми почнемо з того, що одружимося в Росії? — Ця думка народилася в нього щойно, і він поспішив її висловити.

— Це нічого не змінить. Я все одно залишуся росіянкою, і мені не видадуть паспорта.

— А що ви збираєтеся робити зараз?

— Я хочу вийти звідси так, щоб мене ніхто не помітив. Потім піду додому й поснідаю. А о дев'ятій повернуся сюди.

Про консульські обов'язки Аділь-бей уже забув. Він глянув на розкидані папери й подумав, що все це тепер не має сенсу.

— А я почну готуватися до від'їзду. Ви маєте рацію, краще буде, коли консульство працюватиме.

Він добре розумів, що нічого ще не ясно, що вони не обміркували як слід жодної з проблем.

— До зустрічі, Аділь-бею!

Вона виходила від нього, як робила це вже не раз, але тепер Аділь-бея чомусь охопив страх. Він промурмотів, як завжди, коли дуже хвилювався:

— Соню…

— Що? Я ж о дев'ятій повернуся!

— Так… Я знаю… — Аділь-бей не випускав її руки. Він усе не зважувався відпустити дівчину.

— А що, як ви залишитеся?

— Це неможливо.

Вона показала на будинок навпроти й хутко рушила до дверей. На порозі ще раз обернулася й подарувала йому квапливу усмішку:

— До дев'ятої!

Аділь-бей неквапом голився. Почулися кроки служниці, про яку він уже встиг забути.

Коли консул, одягнувшись, нарешті ввійшов до кабінету, то побачив, що служниця тримає в руках Сонину сумочку. Здавалося, це її анітрохи не дивує.