Читати книгу - "Озма з країни Оз"

— А де твій чоловік? — спитала Озма.

— Він у хаті, кладе примочку до синця під оком, — незворушно відповіла Джінджара. — Дурень, уперся, що треба доїти руду корову, коли я сказала, щоб видоїв білу. Та іншим разом буде розумніший.

Потім загін рушив далі, і, переправившись на поромі через велику річку й проминувши багато гарних сільських осель з банястими покрівлями, помальованими у гарний зелений колір, вони побачили велику будівлю, рясно прикрашену знаменами.

— Я не пам’ятаю цього будинку, — сказала Дороті. — Що це таке?

— Це Вища Школа Мистецтва й Атлетики, — відповіла Озма. — Я наказала збудувати її недавно, і за президента тут — Жук-Хитун. Так він зайнятий якимсь ділом, а юнаки, що вчаться тут, нічого на цьому не програють. Розумієш, у цій країні є багато молодих людей, які не люблять працювати, то ця школа — саме місце для них.

І ось нарешті вони під’їхали до Смарагдового міста. Люди висипали надвір зустрічати свою милу Правительку. Було там кілька оркестрів, багато офіцерів та державних урядовців, а городян у святкових убраннях — цілий натовп.

Отож Озму супроводив до її столиці блискучий провід, і вітання лунали так часто, що вона мусила весь час кланятись то направо, то наліво, дякуючи підданцям.

Того вечора до королівського палацу прийшли найповажніші чиновники Озу, і Джек Гарбуз — трохи перестиглий, але ще діяльний, зачитав адрес, у якому Озму з Озу поздоровляли з успіхом у її великодушних заходах для врятування королівської родини сусіднього королівства.

Тоді кожного з двадцяти шести Офіцерів та Генералів нагородили великою золотою медаллю з коштовними самоцвітами, Залізного Дроворуба — новою сокирою, прикрашеною діамантами, Страхопуда — срібною вазою з пудрою тілесного кольору, Дороті дістала гарненьку коронку й титул Принцеси Озької, а Тік-Так — два браслети, оздоблені вісьмома рядами дуже прозорих, іскристих смарагдів.

Потім усі пішли до розкішного бенкетного столу, і Озма посадила Дороті праворуч себе, а Біліну — ліворуч, де Курка сиділа на золотому сідалі, а їла з тареля, оздобленого самоцвітами. Далі посадили Страхопуда, Залізного Дроворуба й Тік-Така, поставивши перед ними по кошику найкращих квіток, бо їжі вони не потребували. Двадцять шість Генералів та Офіцерів сиділи за дальшим кінцем столу; знайшлось місце і для Лева та Тигра, яким подавали їжу в золотих тарелях, куди поміщалося зразу двоє відер страви.

Найбагатші, найповажніші громадяни Смарагдового міста були горді, що можуть прислуговувати за столом цим уславленим мандрівникам, а допомагала їм жвава маленька служниця на ім’я Желея Джемо, яку Страхопуд щипав за рожеву щічку і, видно, знав дуже добре.

Під час бенкету Озма чомусь задумалась, а тоді раптом спитала:

— А де ж Рядовий?

— А він замітає казарму, — відповів один з Генералів, що саме обгризав індиче стегенце. — Але я наказав, щоб йому, коли скінчить роботу, дали хліба з мелясою.

— Пошліть когось по нього, — наказала юна Правителька.

Поки всі чекали виконання цього наказу, вона спокійно запитала:

— А в нас у війську ще є Рядові?

— Та є, — відповів Залізний Дроворуб. — Здається, їх троє.

Та ось Рядовий увійшов і дуже шанобливо відсалютував Офіцерам, Генералам і Правительці Озмі.

— Як вас звуть, вояче? — спитала дівчинка.

— Омбі Ембі, — відповів Рядовий.

— Отже, Омбі Ембі, — сказала вона, — я надаю тобі звання генерал-капітана всіх військ мого Королівства, а зокрема призначаю тебе Командиром моєї Особистої охорони в королівському палаці.

— Але ж це страшенно дороге діло — утримувати стільки офіцерів, — нерішуче мовив Рядовий. — Я от і мундира собі купити не маю за що.

— Ти дістанеш платню з королівської скарбниці, — пообіцяла Озма.

Потім Рядового посадовили за стіл, де інші воєначальники щиро поздоровили його, і всі весело бенкетували.

Раптом Желея Джемо скрикнула:

— Більш нема чого подавати! Голодний Тигр поїв усе!

— Та це ще не найгірше, — скорботно мовив Голодний Тигр. — Не знаю, де й коли, але я втратив свій апетит!..

Дороті пробула кілька дуже щасливих тижнів у Країні Оз як гостя Правительки Озми, якій дуже приємно було розважати дівчинку з Канзасу й догоджати їй. У неї з’явилося багато нових знайомих, вона зустріла багатьох давніх, і скрізь — хоч би куди пішла Дороті, — вона була серед друзів.

Та одного дня, сидячи в Озминому будуарі, вона звернула увагу на картину, що висіла на стіні. Та картина весь час мінялась: на ній з’являлися то луг, то ліс, а то озеро чи село.

— Що за диво! — вигукнула вона, не відводячи очей від тієї картини.

— Так, — погодилась Озма, — це справді велике диво й великі чари. Коли я захочу побачити будьяке місце в світі чи будь-яку людину, мені треба тільки висловити це бажання, і вони з’являться на картині.

— А я можу щось побачити? — зацікавилась Дороті.

— Звичайно, люба.

— Тоді я хочу побачити стару канзаську ферму й тітоньку Ем, — сказала дівчинка.

І зразу на картині з’явилася так добре знайома дівчинці хата; добре видно було й тітоньку Ем.

Вона саме перемивала тарілки біля кухонного вікна і була наче цілком здорова й задоволена. За хатою видно було поле, де, збираючи врожай, працювали наймити з кіньми. А кукурудза та пшениця, як здалося дівчинці, вродили пречудово. На бічному ґанку Доротин мазунчик, песик Тото, куняв на осонні, а стара Зозулька, на Доротин подив, водила по подвір’ю дванадцятеро малесеньких курчаток.

— Удома наче все гаразд, — сказала Дороті,