read-books.club » Фантастика » Зоряний єгер 📚 - Українською

Читати книгу - "Зоряний єгер"

172
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зоряний єгер" автора Григорій Євгенович Темкін. Жанр книги: Фантастика / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 72
Перейти на сторінку:

— З тобою все просто, — засміялася Надя. — Але хто піде другим? Ось у чому питання.

— Питання, я гадаю, ясне, — тоном, що не припускав заперечень, промовив Чекерс, намащуючи на хліб масло. — Під водою тут надто небезпечно, щоб посилати жінку.

— До чого тут жінка-чоловік! — обурилася Надя. — Жодна баракуда, якщо вона голодна, не стане з’ясовувати, хто якої статі. І потім, не забувай, Бобі, ти вчора вже плавав.

— А зараз послухайте мене, бо з цієї миті я приступаю до своїх безпосередніх обов’язків керівника експедиції, — втрутився в суперечку Ігор. — Сьогодні під воду буде другий — і останній — вихід. Така нагода вимагає максимальної наукової віддачі, і тому підуть люди, обтяжені багажем спеціальних наукових знань: еколог, тобто я, й біохімік, тобто Сереброва. Чекерс залишиться на борту і, якщо все пройде гладко, зустріне нас чаєм.

— Але стривай, а як же… — спробував протестувати пілот.

— Якщо й ти хочеш пригадати баракуду, Бобе, то я наладнав станер, ним тепер можна стріляти під водою.

— Ні, а…

— … А потім, Надя має рацію: ти вже виходив учора. Будь джентльменом, Бобе, пропусти даму, не штовхаючись…


— Надю! — пролунав у шоломі голос Ігоря. — Ти не заснула?

— Ой, вибач, задумалася, — винувато відгукнулася дівчина. — Тут так схоже на земний океан.

— Ось і знімай більше… Дивись, яка симпатяга! — Ігор указав на гостроносу зміїну голівку, що виглядала з-під каменя.

Уздовж вузької щелепи і між злих рубінів очей, прикрашаючи зубасту мордочку, колихалися темні пацьорки.

Надя підпливла ближче, майже впритул. Приклала до плеча схожу на товстоствольну рушницю записуючу камеру. І на плівку пристрою надчутливих датчиків потекли аудіо-, відео-, магніто-, спектро— та інші дані про відзнятий об’єкт, які спеціальний комп’ютер пізніше порівняє з іншою накопиченою інформацією і зробить висновки, які дозволяють зрозуміти чужопланетний організм так само добре, як звичайного дощового хробака, — навчальний посібник тисяч біологів десятків століть.

— Знаєш, Ігорю, — сказала Надя, — вона мені нагадує мурену.

— Схоже, — погодився Ігор. — А ця кого нагадує?

— Де? — стрепенулася Надя.

— Попереду, зліва.

Надя подивилася, куди вказував Ігор, і побачила худу, напівпрозору, мов рисова локшина, рибу з недоладно великою головою. Риба висіла у воді вертикально, ніби поліетиленова краватка на невидимому гвіздку, й ліниво ворушила широкими перетинчастими плавцями.

— Дістанеш звідси? — запитав Ігор.

Надя прикинула відстань: до «локшини» залишалося не менше восьми метрів.

— Ні, — відповіла вона, — для інфрапараметрів далеченько.

— Тоді підпливи ближче, лише акуратно.

Риба, не змінюючи пози «краватки», позадкувала назад, передбачливо уникаючи надто близького знайомства. Надя додала швидкості. І, вже серйозно злякавшись, риба прийняла-таки горизонтальне положення, перетворилася на прозору звивисту синусоїду і сховалася в камінні.

— Ну, що там? — нетерпляче запитав Ігор.

— Зараз… — Надя увімкнула підсвічування на камері, й білий промінь, перекресливши темряву, вперся в нерівну кам’яну стіну навпроти. — Ой, як же чудово! Тут цілий грот невеликий — метри зо три завдовжки, близько метра заввишки.

— За камінням там нічого небезпечного не причаїлося?

— Ні. Все проглядається. Чудовиськ наразі не видно. Але живності повно, мов у акваріумі. Найбільша серед них наша приятелька, риба-«локшина». Забилася в дальній закут і махає на мене плавцями. Проганяє, напевно. Піду, піду, потерпи трохи. Я лише сфотографую.

— Надіє! — з жартівливою суворістю обірвав її Ігор. — Не загравай з аборигенами! Краще інформуй, що ти бачиш.

— Уявляєш, шефе, тут корали anthozoa, гілочками, як на дні, але зовсім тонкі.

— Дивно, — здивувався Ігор, — корали — і в печері, в повній темряві. Ну гаразд, із цим удома розберемося. Вилазь. У нас ще чимало справ попереду.

Вони рушили далі, щохвилини зупиняючись, щоб зафіксувати чергового екзотичного мешканця моря, помилуватися незвичайною водорістю, роздивитися химерний корал. Вони пливли без жодного напряму, не намагаючись орієнтуватися — кільцева форма підводного скелястого острівця-атола, куди зробив вимушену посадку дисколіт, не дозволяла збитися зі шляху й заблукати.

Поволі ворушачи ластами, Ігор і Надя ширяли над дном, схожим на по-східному барвистий килим, перемовлялися, жартували і не відчували анінайменшого неспокою: обоє знали, що космічний корабель, хоч його й не видно, зовсім поряд і за його стінами можна за лічені хвилини сховатися від будь-яких небезпек.

Тому, коли краєм ока Ігор помітив крупну тінь, що прослизнула в синяві, він не дуже стривожився. Проте, пам’ятаючи про пережиту напередодні пригоду, за прикладом Роберта запропонував Наді триматися ближче до скель.

— А що це було? — насторожено запитала дівчина.

— Не знаю, не розгледів. Але…

— Що «але»?

— … Схоже, зараз відбудеться повторна демонстрація…

І справді, тінь знову з’явилася в полі зору, але цього разу не зникла, а наблизилася, і у флегматичному щучому силуеті Ігор упізнав учорашню баракуду. «Хоча звідки я взяв, що вчорашня? — промайнуло в голові в Ігоря. — Навряд чи вона тут одна-єдина». Він притулився спиною до каменів поряд з Надею.

— Надійко, — надто вже спокійним голосом сказав Ігор. — Ти, якщо вона вирішить покружляти навколо нас, давай її познімай. А я про всяк випадок підстрахую…

Надя рішуче звела камеру, націлилася на баракуду, яка вже пливла просто на них. Злякавшись різкого руху, хижачка круто злетіла вгору, виконала підводне сальто з розвертом і повернула назад, до межі видимості.

— Якщо вона поткнеться ще раз, — пообіцяв Ігор, — я її порішу.

— Стривай! — Надя розчервонілася, очі її азартно блищали. — Все-таки я знімала далеченько, багато параметрів можуть не вийти.

— І що ти пропонуєш?

— Хай підійде ближче.

Немов зрозумівши запрошення, баракуда знову попрямувала до них. І знову, але тепер уже вдвічі ближче, пішла вбік. Зблиснуло тлусте жовте черево.

— Встигла? — запитав Ігор.

— Встигла, — підтвердила Надя, але камеру не опустила: баракуда знову йшла в атаку.

Перший постріл Краснов зробив, коли до баракуди залишалося метрів зо п’ять.

1 ... 34 35 36 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряний єгер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зоряний єгер"