Читати книгу - "Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим"

Про що змовлятимуться сьогодні злодії? Це питання раз у раз виникало в свідомості і наповнювало мене тривогою. Днями почнуть підгодовувати коропів. Чи встигну я написати до того, як мерзотники виконають свій чорний задум? Тепер, коли я можу за один день написати цілу сторінку, мені аж дивно, що я одне слово міг писати цілий день. От що значать повсякденні вправи!

Ми прийшли до останнього ставка, звідки було видно шосе, по якому одна за одною мчали машини. Коли сіло сонце, до ставка причвалав Пуголовиця. Боязко озираючись, він ходив туди й сюди, поки на шосе не спинилась автомашина, з якої вистрибнув Ракша. Ми помітили, що автомашина помчала далі.

Злодії потиснули один одному руки.

— Насилу вмовив професора залишити мене тут на два тижні! — сказав Пуголовиця.

— А коли ж почнуть підгодовувати коропів?

— Може, днів через три.

— На четвертий і візьмемось за діло.

— Е, ні. Першу ніч стерегтимуть. Краще так: днів за два почнемо саджати коропів на нерест. Як кінчимо — зразу й пополюємо,— він усміхнувся: — І я тобі правду скажу: я хочу так підігнати, щоб після того, як заберемо рибу, зразу й поїхати звідси.

— Та то й краще було б — Тільки ж довго ждати!

— Ну, а я тобі за те гостинця дам...

— Якого?

— Пам'ятаєш великого коропа, що спіймали в той день, як ми з тобою вперше побачились? Як тільки посадять його у нерестовий ставочок, так я його витягну.

Ракша повеселішав:

— Коли ж по нього приходити?

— Мабуть, днів через три. Я його на мотузці залишу в кутку ставка.

— На двох паличках? — хихикнув Ракша.

— Авжеж.

— А як же я взнаю, коли почнеться нерест? — раптом сполошився Ракша.

— Та ти ж їздиш тут щодня. Побачиш, що напускають у нерестові ставочки води, другого дня й приходь, бери гостинця.

У цю мить почулися кроки, Ракша враз чкурнув до шосе. За хвилину з'явився старший вартовий.

— Ти наче з кимсь балакав? — спитав він Пуголовицю.

— Ге-ге-ге,..— засміявся той. — Балакав.

— З ким?

— Та сам з собою,— зареготав злодій.

— Про що? — засміявся і вартовий.

— Та про що? Додому треба їхати, а тут затримують... — Він тривожно глянув у бік шосе і додав: — Тут все в порядку. Пішли?

Але старший вартовий не йшов. Він вирішив закурити і довго крутив цигарку. Нарешті запалив, затягся і промовив:

— Мабуть, післязавтра почнеться нерест...

— То ото ж і затримують мене через це...

— Погода тепла… Короп любить тепло... — тяг вартовий. — Вісімнадцять градусів вода — короп нереститься, сімнадцять — не хоче! Без градусника чує градус. Коропові — вісімнадцять, а нам з тобою — сорок, хе-хе-хе... Раптом за півкілометра від нас запрацювала автомашина. Старший вартовий перестав сміятися і, коли машина пішла, промовив:

— Ну що ж, підемо?

У сутінках мені здалося, що вартовий, глянув на Пуголовицю з глузливою посмішкою Але я не був певен, чи то було справді, чи мені лише здалося…

Ми з Сіреньким почекали, поки вартовий і Пуголовиця зникли в темряві, і, мирно гомонячи про те й про се, рушили додому, де трохи поспівали на даху контори, а потім, почувши прокльони нічного сторожа, подалися спати. Ранком виїжджав професор. Природа, осяяна промінням весняного сонця, буяла зеленню трав, вогнистими квітами кульбаби, пахтіла неповторним ароматом вербового цвіту, а мені хотілося плакати. Мій професоре! Ти врятував мене двічі від смерті, визволивши з рук Пуголовиці і від гніву своєї дружини. Ти прищепив мені любов до іхтіології! Ти зробив з мене свідомого борця за риборозведення. Чи зможу я віддячити тобі за все? Чи хоч побачу я тебе ще? Поїхати з ним я не міг. По-перше, на мені лежала моральна відповідальність за боротьбу проти браконьєрів, по-друге — я боявся професорової дружини. Може, декому видасться дивним, що я, який не злякався собаки Норда, раптом відчув страх перед слабою жінкою? На жаль, таке буває не лише з котами. Тиран, російський цар Олександр III, якого боялося півсвіту, теж боявся своєї жінки... А славнозвісний філософ Сократ? Хіба він мало терпів од дружини.

— Будь здоровий і щасливий, Лапченку! — сказав професор, цілуючи мене.

Од хвилювання я не міг промовити й слова, і тільки сльози котилися по моїй чорній щоці.

Я помахав машині лапкою і довго стояв, дивлячись їй вслід, а потім пішов до кімнати і з новою силою взявся за писання.

Коли біль у нігтику став нестерпним, я нашвидку пообідав і побіг на ставки. Я зовсім забув про той ставок, куди пустили коропів і коропих для того, щоб нерест відбувся там раніше.

Я добре упрів, поки дістався до ставка, і, захекавшись, зліз на кладку, з якої дають корм рибі. До речі, столик знаходився під водою, і коли кидати корм просто в воду, то він розпливається