read-books.club » Пригодницькі книги » Тінь Каравели 📚 - Українською

Читати книгу - "Тінь Каравели"

170
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тінь Каравели" автора Владислав Крапівін. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 54
Перейти на сторінку:
крутив папірці в проході. Я зіщулився, похитав ногами, щоб прогнати холод.

— Не крутися, — сказала мати. — Краще подивися на музикантів.

А що на них дивитися? Усі однакові, в чорних костюмах. Одні зі звичайними скрипками, інші теж із скрипками, тільки величезними — такими, що не піднімеш, доводиться на підлогу ставити. А ще барабан. Та кілька сурмачів ззаду. Ну й що? Я ці інструменти вже скільки разів бачив! У кіно. Ними в картині «Веселі хлоп'ята» музиканти один одного лупцювали. Під керівництвом Леоніда Утьосова. А тут, звичайно, не дочекаєшся таких веселощів.

Мене тільки дерев'яні труби трохи зацікавили. Довгі такі, коричневі. Схожі на міномети.

— Це що?

— Це гобої, — сказала мати. — Дивися.

Вийшов худий високий дядько. Ледь вклонився і став до нас спиною. На ньому був довгополий фрак із розрізом.

Я знав, що диригенти бувають з паличками. А цей вийшов без палички. Подумаєш, диригент…

Він повільно підняв руки. Праву — вище. Ледь ворухнув пальцями.

Звідкись здалеку прийшла похмура повільна музика, схожа на рух важких хмар. Нібн вони цілим фронтом кущаться на краю вечірнього неба, і ще не чути грому, а тільки прожилки блискавок миготять у бузкових сутінках. Гроза ще не тут, не близько, але вже гасне світло.

Ця музика пасувала моєму настрою. Саме те, що я відчував і думав.

І все-таки не те. Я був боязкий, а в музиці не було страху. Вона була сувора, сумна була, але мужня. Вона мені нагадувала про те, що я боягуз. Боюся Толі, боюся грози, боюся ще багато чого на світі. І їй було плювати на мене, цій музиці. Я перед нею був як притиснутий до землі кущик перед наростанням грозового фронту. Що їм, високим важким хмарам, якийсь кущик!

Та-а, та-та-та, та-та-та… — з наростаючою гучністю повторювали труби.

Та сторона, де хмари… Та сторона, де вітер…

Оркестр обірвав музику. А за мить скрипки повели іншу мелодію. Я її тоді не запам'ятав. Відгомін грози все ще звучав в мені.

Ну чому я все-таки боягуз?

Зайнятий сумними думками, я якось не звернув уваги на музику, а просто стежив за рухами музикантів. Диригент так ловко ними командував. Ворухне долонею — і злітають смички над скрипками. Поведе рукою вниз — і гасне мелодія. Мені подобалося, коли вступали гобої, ці труби-міномети. Я одразу тоді починав слухати. У них був глухуватий, але красивий такий голос.

Стоп! Будь уважний! Щось зараз буде…

Що?

Оркестр уже не гримів, і не було вихору мелодій. Скрипки неголосно й спокійно заговорили про щось знайоме. Ні, не музика була знайома, а просто здавалося: ось-ось згадається щось хороше.

Але що ж?

«По-чекай… по-чекай…» — просто людською мовою сказали скрипки.

Стій. По-че-кай… По-че-кай…

Знову прозвучала та ж мелодія, все наближаючи і наближаючи розгадку.

І раптом у тиші, що настала, самотньо, часто й неголосно прозвучав згасаючий сигнал труби. Такий знайомий! І я не міг згадати… Ну що ж, що ж це було?

А скрипки, ніби злякавшись, рвонулися, закрутили музику завірюхою, змітаючи всі спогади! Я мало вуха не затулив. Що ж це було? Невже не згадаю? Невже не повториться цей сигнал?

Ну чого вони бісяться, ці скрипки? Спокійніше, ви! Ось так. Не заважайте думати і чекати. Все одно ця труба ще заграє. Хоч раз, але заграє…

І всю решту часу я чекав. Поки знову не прозвучали вдалині насторожені гобої. І ось знову мелодія. Знову:

По-стій, По-че-кай…

Ну?

І ясно-ясно труба сказала слова:

Вітер до нас — Значить, час. В путь… В путь… В путь… В путь…

Каравела! Моя Каравела! Як я міг забути…

Павлик… Ось як це було.

Ми, першокласники, вчилися в ті дні у другу зміну, і я прибіг додому, коли вже було темно. Дорогою ми пустували, качалися в снігу. Я увірвався в дім, як сніговий заряд. Матері і Тетяни не було, я це знав і одразу ж убіг до Павлика.

— Тихше, — сказав він.

Горіла настільна лампа і потріскувала грубка.

— Я згадую пісню.

Він дивився на мене спокійно і суворо, і я зрозумів, що це важлива пісня.

— Не можу, — раптом сказав він і одвернувся. — Ось тільки ці слова пам'ятаю:

Вітер до нас — Значить, час. В путь… В путь… В путь… В путь…

Він сказав це, а тоді

1 ... 34 35 36 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь Каравели», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тінь Каравели"