Читати книгу - "Тінь Каравели"

Вдома я заспокоївся. «Ну й нехай, — вирішив я. — Нехай насміхається. Нехай усім каже, що ми — наречений і наречена. А ми все одно будемо гратися з Майкою. Завжди! На зло!» Я відхекався, кинув у куток колесо і каталку, потім висунувся у вікно: чи не пішов Толя?

А він не пішов. І не збирався. Він сидів на тротуарі й крихітним ножиком обстругував здоровенну палку. От паразит! Ну що йому там треба? Адже Майка мене чекає. Я зачекав і визирнув знову. Сидить! Мало того: він помітив мене. Усміхнувся, засвистів і сів зручніше.

Все було ясно. Він знав, куди я збираюся. Він вирішив вартувати.

Спершу позбавив мене мого самоката, мого «Оленя». Зараз він руйнує початок моєї і Майчиної дружби. А я? У відчаї я так торохнув по стінці ліктем, що посипалося вапно. Я боягуз, боягуз. Боягуз!! Так мені й треба!

Я просидів удома, доки не прийшла мати.

— Дивно, — зауважила вона. — Що це ти не гуляєш? І кислий. Накоїв щось?

— Нічого.

— Ну й чудово.

Ми повечеряли. Потім мати переодяглася. Вона одягає синє шовкове плаття. Це плаття мені подобалося. Мати в ньому ставала дуже молодою і красивою. І веселою. Але я не любив все-таки, коли це плаття одягалося. Значить, мати кудись збиралася і її увесь вечір не буде вдома.

— Мамо, ти куди?

— Батечку мій! Ти що, маленький? Плакатимеш: «Мамо, не йди!»?

— Я не плакатиму, — відказав я насупившись. — Просто сидіти самому не хочеться.

— Не сиди. Погуляй. Адже все одно кожен вечір бігаєш.

Еге, «погуляй»! Коли б вона знала!

— Набридло мені гуляти.

— Владику, ну що за принди! Сьогодні симфонічний концерт у міському саду. Це буває раз на кілька років. Невже я не можу послухати?

— А я?

— Що «а я»?

— Теж хочу на концерт, — учепився я. Це було все-таки краще, ніж сидіти вдома.

— Ти серйозно? Адже це не кіно.

— Ну й що? Кіно я бачив, а концерти жодного разу.

— Гаразд… — сказала мати. — Куди тебе подінеш.

Вона дала мені білу сорочку, нові штани (ті, які зшила із клаптиків американських штанів), розчесала на косий проділ мої патли (я терпів) і сказала:

— Виявляється, інколи ти можеш мати досить пристойний вигляд… А хочеш, я зроблю тобі чорний бантик на шию? З білою сорочкою буде дуже гарно.

Я із стриманим обуренням висловив своє ставлення до бантиків. Мати зауважила, що я все-таки чудовисько, і ми пішли в сад.

Біля воріт саду нам зустрівся високий чоловік у глухому кителі, з прапорцем на кашкеті. Прапорець був білий з зеленою каймою. Чоловік увічливо привітався з мамою.

— Добрий вечір, Сергію Едуардовичу, — відповіла мати, і ми пішли поряд.

Спершу — мовчки. Мати йшла похиливши голову. Сергій Едуардович поглядав на мене. А я — на нього. Мене цікавив кашкет.

— У відділі прочитали ваш нарис, — сказала мати. — Всім подобається. Тільки… розумієте, газетний обсяг… Дещо слід скоротити матеріал. Хоча шкода.

— Скорочу, — квапливо погодився Сергій Едуардович. — За чим там шкодувати? Не в цьому справа… — Він помовчав і несподівано признався: — Із тридцять шостого року не чув симфонічного оркестру…

І знову вони з матір'ю замовкли.

— А чому у вас кашкет морський, а на прапорці літак? — запитав я.

Він, по-моєму, зрадів запитанню. Швидко зняв і простягнув мені кашкета:

— Це не літак, а перехрещені риби. Я — рибник. Промисловик. Розумієш?

Я кивнув. Голова у нього була з довгими залисинами, а обличчя сухе, у зморшках, але добре. А на руці бракувало двох пальців.

Сергій Едуардович узяв кашкет і пішов купувати квитки.

— Йому пальці снарядом відірвало? — запитав я.

— Ні, — сказала мати. — Він не був на війні. Пальці він оморозив.

— А-а… — протягнув я розчаровано.

— Дурненький, — сказала мати. — Цей чоловік зазнав стільки… Він багато років працював на Півночі. У найважчих місцях. Одного разу в тундрі він рятував льотчика. Літак розбився при аварії. Сергій Едуардович теж був у тому літаку, але вцілів. Він тягнув льотчика три доби на саморобних санях, обморозив руки й ноги… А коли дістався до стійбища, виявилося, що льотчик помер. Це було найстрашніше…

Я похнюпив голову. Сергій Едуардович підійшов, мигцем глянув на мене й запитав:

— Здається, була серйозна розмова?

— Ні, — сказала мати. — Звичайна розмова. Не хочу, щоб він виріс легковажним базікалом.

— Байдуже, — заступився Сергій Едуардович. — Легковажність минає. Лише не виріс би чиновником і боягузом.

Ну от, треба ж було йому це сказати! Знову стало погано на душі.

Майданчик з естрадою побудований був серед старих беріз. Його оточував дерев'яний високий штахетчик. Ми прийшли туди майже останніми і ледве відшукали вільні місця. Біля самого проходу. Мати сіла поряд із веснянкуватою дівчиною, а я примостився скраєчку лави. Веснянкувата дівчина зі здивуванням глянула на мене й одвернулася. Напевно, подумала: «А це хлопченя чого сюди припхалося?» Теж мені принцеса! Руда…

Сергій Едуардович сів неподалік від нас. Подивився на матір і ледь кивнув. Навіть не кивнув, а просто опустив очі. Мовляв, усе гаразд. Подумаєш, герой… Ще й перезирається!

Було похмуро й незатишно. Дуло по ногах. Вітер не вітер, а такий низовий протяг шарудів під лавами,