Читати книгу - "Тінь Каравели"

— Спочатку це була не пісня, а просто сигнал, — сказав він. — Його грали сурмачі на палубах, коли команда ставила вітрила. Перед дуже дальнім плаванням.

Мабуть, він усе це вигадав. Слова сам придумав, а мелодію десь чув. Але я повірив йому, тому що він сам вірив у свою вигадку.

І з тих пір, відправляючи в путь нашу Каравелу, ми тихенько наспівували сигнал «Вітер до нас». Той самий, який зараз програла труба.

А музика летіла далі. Святкова, як лопотіння строкатих прапорів і різнобарвних вітрил. Тривожна, як очікування пригод. І вона була — моя. Це була пісня про Каравелу, розбуджену ранковим сигналом відходу.

Потім вона закінчилася.

Але в мовчанні, що настало, всі сиділи нерухомо. І я зрозумів, що це не все.

Мигцем я глянув на веснянкувату дівчину. Вона подивилася на мене і посміхнулася. Вона була красива, хоча й з ластовинням. Думаєте, не буває красивих з ластовинням?

Глухо й стримано оркестр почав другу частину. І одразу стало ясно, що це — про ніч. У зимову темряву, де серед казкових лісових велетнів переплуталися дрібні хащі й бурелом, нечутно прийшов подих південного вітру. І все оповилося м'яким теплом. З шарудінням сковзнув з ялинкових гілок сніг. Це непомітно взялася до діла весна. А потім посвітлішало небо і почався схід сонця. Без блиску і яскравих фарб, проте такий ясний… І мов тонкий промінь, мов срібний струмок, прорізалася чиста, дзвінка пісня. Вона була без слів, але така, що слова прийшли самі по собі:

Це була музика про те, як хлопці роблять з соснової кори і паперу кораблика, як просихають дерев'яні тротуари, а на луках і лісових проталинах пробиваються до сонця розвідники-травинки.

Потім виростають трави.

Ось вони встали і хитаються під синім-синім небом, і я йду серед них, торкаючись колінами великих, як блюдечка, ромашок. І думаю, що, певно, зустріну Майку…

Стрімко накочується гроза. З «того боку, де хмари». Намагається заглушити суворою, знайомою вже мелодією. Але не так уже це й страшно. Ось знову випростуються трави, струшуючи краплі. А ромашки здивовано хитають головками: «Чого налетіла, навіщо гримотиш?»

І знову я йду, викручуючи на ходу мокру сорочку, а трава блищить від дощу. Я йду, і мечі хороше. Адже я пам'ятаю про головне: про Каравелу.

Трах!

Я підскочив від цього вибуху. Як він гримнув, цей оркестр! Ніби одразу обірвалося переді мною сонячне поле і запали сутінки. Прямовисні скелі, а під ними ревуче море. Гримуче море. Воно далеко внизу, але удари хвиль такі, що холодні бризки б'ють по ногах, по обличчю, і сорочка знову промокла.

А біла вежа маяка до половини у хмарі водяного пилу. Біла вежа і білі чайки в косому стрімкому польоті. І сині штормові сутінки. І знову цей грізний початок:

А втім, це зовсім не страшно! Мені сміятися хочеться від зростаючого торжества. Як я не розумів? Це ж урочиста пісня синіх циклонів і білих вітрил. Синіх скель, білого маяка і чайок. Грізна і сильна. Ну й що? Я сам частка цієї грози і сили. Я — капітан! У вузькій бухті мене чекає, похитуючись, Каравела…

А за спиною у мене на сонячних берегах хвилюються трави. І мчать по них коні…

Тепер я боявся одного: лише б музика не обдурила мене. Лише 6 не зробилася іншою!

Мати шепнула, коли замовк на хвилину оркестр:

— Слухай, зараз буде вальс. Дуже красивий.

Цього мені ще не вистачало! Навіщо мені він, красивий вальс!

Може, він і був хороший. Не знаю. Я чекав іншого. Невже так усе закінчиться? Але серед безтурботного кружляння мелодії знову прозвучали знайомі ноти, і я заспокоївся: щось хороше буде ще.

І урочистий спів труб повернув мою музику.

Смички злітали і опускалися разом. Усі разом. Ніби списи атакуючої кінноти. Швидше, швидше! Чорні Коні, вірні і невтомні, несли мене в гущі кавалерійської лави. Ми змітали ворога, ми рвалися до моря. І злітали, злітали списи у стрімкому ритмі скачки!

І ось прийшло моє торжество.

Чотири рази прозвучав короткий вступ, і мідні голоси труб заспівали піднесено й чисто. Та музика, яка на початку принесла загрозу й сум, зараз звучала з такою радісною силою, з такою сяючою мужністю, що мені захотілося заспівати самому.

Це була пісня про те, що є на світі край, де народжуються сміливі вітри, які кличуть у далеке плавання. Не знаю, тоді чи потім склалися слова, але тепер я їх не можу відділити од цієї музики:

А далі — вже ніяких слів, тільки наростаюча радість і безстрашність.

Боже мій, ну чому я думав, що я боягуз?! Хіба можна бути боягузом, коли на світі є т а к а музика? Невже це саме я сьогодні боязко ховався на