Читати книгу - "Чужі скелети"

— Зламав! — проревів гоблін і опустився на коліна.

Інакше не міг. Сахновський не випускав його руки зі своєї.

Помилкою Антона стало захоплення першою власною перемогою. Сахновський, торжествуючи, піддався ейфорії і втратив пильність. Бо з різних боків уже сунули двоє інших охоронців, і один, зовсім молодий, уже в русі махнув рукою із затиснутим у ній кастетом. Цілив у голову — влучив: череп Антона мов зіштовхнувся з кувалдою. Лікаря ніколи в житті не били по голові, тим більше — кувалдою, проте ні з чим іншим силу удару він порівняти зараз не міг.

Можна було опиратися, якщо пустити жертву. Сахновський так і зробив. Парубок з матюками осів на підлогу, тримаючись за руку, але в голові Антона гуділо, координація рухів порушилася, і міцні охоронці скрутили лікаря больовим прийомом.

— Не тут, мудаки! — гаркнув Крамар, і додав: — Пішла! — це стосувалося дівчати-секретарки, яка радше стурбовано, ніж перелякано зазирнула в шефів кабінет.

Вона відступила, даючи своїм колегам по роботі пройти і пронести повз себе скрученого Антона. На ходу він знову отримав по голові, цього разу — не кастетом, проте рука, яка завдала удару, виявилася не менш міцною. Борсатися не було зовсім сил, але найнеприємнішим виявилося не це — оте дівчисько з Крамаревого передпокою бачило все це і, здається, сприйняло за належне.

Дівча годилося шанованому київському хірургові в доньки.

Охоронці виволокли Антона з офісу.

Жбурнули на асфальт, але цим не обмежилося. Сахновський спробував підвестися, та важкий носак черевика вдарив його по обличчю, розбивши до крові губи, а другим ударом роз'юшивши ніс. Від удару в пах лікаря врятувала тільки власна спритність — Антон вчасно відкотився, нога буцнула повітря. Тепер Сахновському лишалося перевернутися на живіт, аби прикрити найвразливіші частини тіла від ударів, які посипалися міцним градом. До двох охоронців долучився третій, той самий, із пошкодженою рукою. Здоровою він тримав замашну бейсбольну битку, якою кілька разів влупив кривдника, а потім у нападі люті розгатив одну по одній обидві передні фари його машини.

Антон думав, що на цьому розправа закінчиться. Та він помилився.

Спритні руки обшукали його. Знайшли ключі від авто. Один охоронець сів за кермо машини жертви, інший підігнав свою. Потім, кількома міцними ударами повністю унеможлививши опір Сахновського, вони підняли побитого лікаря з землі, тим самим показавши свою дурну фізичну силу, і закинули його в багажник його ж власної машини. Битися об залізо — марна справа: за мить Антон відчув, як автомобіль зрушив із місця.

Куди його везли — не мав гадки. Нарешті машина зупинилася, він спробував стукати і кричати, та результатів не було жодних. Зрештою, різкі рухи віддавалися болем у побитій голові, і лікар вирішив прийняти те, що сталося, розумно розсудивши: його завезли кудись у багажнику не для того, аби він ось так задихнувся і помер. Надто багато людей в курсі того, куди пішов Сахновський.

Хоча… замкнути в багажнику й лишити… Зачинити в погребі й лишити… Щось спільне тут є, почерк, схоже, той самий. Та й манера виконання. Хіба що руки Антонові не зв’язали, але в цілому…

Наручний годинник дивом не розбився.

Циферблат світився в темряві.

У багажнику власної машини Антон Сахновський пролежав менше години. Сорок хвилин знадобилося визволителям, аби приїхати і відчинити багажник.

Рятівницею виявилася Юлія Гараніна.

— Вибачте, я подумати не могла, що все так…

— Ви тут ні до чого. Я сам мусив подумати, куди лізу. Я дорослий хлопчик.

— Може, вам якісь ліки…

— От ви добра, Юлю… Мені дали по голові, тут ліки не допоможуть.

— Зовсім?

— Зовсім. Так само, як і міліція.

Міліцію Гараніна хотіла викликати відразу ж потому, як Антон із залитим кров’ю обличчям виліз із багажника. Та він заборонив, крикнувши «Не треба ментів!» надто гучно, аж у голові загуло. Присів, сперся на машину і вислухав коротку розповідь Юлії про те, як вона тут опинилася та що ще трапилося.

Історія чудесного порятунку справді вкладалася в одне речення. Їй подзвонили на мобільний, номер вона не впізнала. Сказали: її київський дружок лежить у багажнику машини, тачка — в лісосмузі за містом, ключі — в салоні, на підлозі валяються. Бажано нікого на допомогу не кликати, попередили Юлію при цьому, але якось так без душі, не категорично, без погроз. Вона й сама розуміла: брати міліцейський ескорт для того, аби всі бачили її помилку, не треба. Тому сама сіла за кермо і поїхала рятувати нового знайомого. Коли примчала, побачила — машину лікаря не тільки побили спереду, їй іще прокололи всі чотири колеса.

Ну, ця проблема, скажімо, вирішувалася дуже просто. Гараніна подзвонила своєму знайомому власнику станції техобслуговування, і вже менш ніж за півгодини пошкоджене авто вантажили на спеціальну аварійну платформу. До ранку колеса поміняють, машину відрихтують, все це, звісно, за рахунок Юлії. Тим часом треба братися до потерпілого. Але за час, поки вони чекали технічної допомоги, Сахновський потроху прийшов до тями і згадав давню приказку: «Лікарю, зцілюйся сам».[2]

— Ну, але ж якась медична допомога… Кров же у вас…

— Кров, Юлю, витирається чистою ганчіркою, змоченою в холодній воді, — вимучив він із себе. — Можна витирати кров вологою серветкою з антисептиком. У вас є в сумочці вологі серветки з антисептиком?

— У мене сумочки нема.

— Зовсім?

— Забула на столі, — Юлія знітилася, наче її зловили на чомусь безсоромному.