Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Жери поїдом мого Примуса…[61]

Топчися по мініках.[62]

По баблоїдах.[63]

Ні, включила батарею гамномєтов проти мене!

Затялася, Скажена Сука, тоді – получай сповна.

Наша компа[64] вгилила вагони бабла і море сил для моєї перемоги для того, щоб тебе спихнути в кювет, а нам – не зупиняючись мчать дальше. Много лєт. Не оглядаючись мчать. Мчать! Мчать! А хулі…

…Водієві хвостового «мерса», що замикав колону, не сподобалася поведінка рожевої «mіcrа», що не притислася до правого бордюра, рухалася по центру смуги. Він зафігачив сирену, але «mіcrа» не відреагувала. Він фіганув ще раз і щільно наблизився правим боком до неслухняного авта. Мабуть з переляку «mіcrа» сіпонулася ліворуч. Вдарилася об «мерса» і відлетіла на тротуар. Перехожих врятувала чавунна урна, в яку врізалася маненька, ніби іграшкова, машинка. Рожева…

Це ж треба – рожева. Запам’ятовується, бля…

Цьому маленькому козацькому поселенню до віку вистачило б того, що тут бував молодий, щойно викуплений з кріпацтва Тарас.

Створене братами Закревськими (під Шевченка, захмеленого свободою, молодістю, закоханістю в Ганну Закревську та в княгиню Рєпніну одночасно), гультяйське, але патріотичне товариство «Мочимордіє» залітало на санях і сюди, в Бережань. Якийсь манок тут був. Мабуть, для Тараса також. А можливо, й ні. Може, княгиня Рєпніна так вперто і нудно його заморалізовувала, так навчала правильному (з її точки бачення) життю, що він, вихопившись на вільний простір, готовий був, накинувши наопаш кожуха, з «мочемордіями» летіти на санях у будь-якому напрямку від Яготина чи Березової Рудки.

До цього величенького поселення, де колись стояла козацька сотня і не вивітрився козацький дух, – також. Бував Тарас. Отже, діяв якийсь магніт. Діяв.

Саме тут він написав «Розриту могилу». Саме тут, у Бережані, народилося заборонюване всіма владами «Ой, Богдане, Богданочку! Якби була знала,/У колисці задушила,/Під серцем приспала. Степи мої запродані Жидові, німоті,/Сини мої на чужині,/На чужій роботі».

Упродовж кількох століть, за відсутності у Бережані та окрузі великих історичних подій, відвідини Тараса стали ідеологічним стрижнем місцевої громади. Про це у всі часи говорили дітям вчителі у школі, про це гомоніли тутешні дядьки за чаркою, про це згадували бережанські «емігранти» в столиці і райцентрі (дівчата і жінки, як правило): а до нас, у Бережань, на дівок навіть Тарас Шевченко приїздив…

Так тут поволеньки вигойдався тихий, але впертий, кореневий український націоналізм. Став генетичним. Із предків ніхто не замахувався на ролю Мазепи чи Петлюри, а із сучасників – на місію Левка Лук`яненка чи В’ячеслава Чорновола.

Одначе було в бережанців щось своє, місцеве, закодоване, без героїв, без конкретних імен, колективне, але до дідька рідне, своє. Зрозуміле після першої (іноді другої, або й третьої!) чарки почуття. Це нічим не загрожувало владі у великих масштабах, тому й нікого не кидали до хурдиги: хай собі бавляться «під наркозом». Ситуація контрольована.

Наприкінці двадцятого століття, опріч місцини для проживання сорока тисяч українців (ну не без домішок, не без цього, але – мізер), ні на що Бережань не претендувала.

Вузьке коло зацікавлених знали – тут функціонує тюряга. Але вона дає офіційні робочі місця і тіньові прибутки для кількох сотень бережанців, котрі, працюючи в колонії, заносили туди чай, водяру, наркоту, сексуальні відюшки, ікру в фасованих баночках, надувні еротичні цяцьки, мобільні телефони з активними картками… Зрештою, що замовляли «законники».[65]

З в’язниці виносили чималі українські чи й валютні гроші, а на другому місці були казкові, інкрустовані мисливські ножі тюремного виробництва, молотки для відбивання м’яса, збірні спінінги, козирні номери для авто, прилад, що відкручував електролічильник назад. Не могли в’язні виготовити лише прилад, який би відкручував назад час. Або стрімко вперед. Тоді б вони вийшли на волю.

За совєцької України місцеве населення бачило багатьох київських, обласних, районних вождилителів досхочу: тут, при залізниці, були розташовані міжрайонні бази продовольчих та промислових товарів, сюди приїздили високі чиновники з дружинами одягнутися, озутися, накинути щось на голову, придбати упаковку дефіцитного туалетного паперу, іноземних парфумів, лез для гоління, фінської горілки, шотландського віскі (не пити, а на хабарець чи подарунок!), купити московського сервелату, небаченої в нас пінки для гоління, навіть шведських презервативів з маленькими шипами на головці…

Однак, коли на самісінькому початку дев’яностих почалася національна детонація в Україні – першим в окрузі прокинулася Бережань. Тут почали у літнівках, у гаражах, на необжитих «других поверхах» шити синьо-жовті і жовто-сині прапори, роздавати їх дівчатам, хлопцям, школярам і всім охочим, навіть селищанським провокаторам. Най беруть, може, спокутують…

Однак напередодні перших демократичних виборів дев’яностого на голову Бережані впала, як сказав місцевий інтелектуал, «ексклюзивна» новина: без референдумів, без дискусій, Бережань вивели з районного підпорядкування і віддали її в область.