Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

Я повз навколішки до місця, котре посланець раю обрав для створення чуда і смиренно запхав голову всередину.

І одразу ж дістав по голові. Я скочив з колін і послав тисячі «грім би тебе вдарив» на голову свого гостя! То був величезний ведмідь: старий бурий ведмідь, котрий заповнив собою усе моє дупло. Він лежав, поклавши голову собі поміж лап і бурмотів. Це був він! Вчора він зжер всі мої зимові запаси, а сьогодні він зайняв моє зимове житло.

— Трясця твоїй матері, — кричав я на всю горлянку, забувши, що смиренний анахорет.

(— Votum violatum![32] — диктував солтис нотарю. — Порушення обітниці! Blasphemia[33]. Capite plectetur![34]

— Однак я й сам не втримався б від лайки, — втрутився великий князь. — Qui bene distinguit, bene docet[35]. Погляньте на абзац, в якому йдеться про лайку. «Хто ближнього свого обізве так і так…» і так далі. Однак там не написано, «хто ведмедя обізве, того слід покарати». Крім того, про votum ruptum[36] все відносно. Адже обітницю порушив не обвинувачений; обітницю порушено з вини ведмедя!

— Тобто винуватий ведмідь, — єхидно зауважив солтис. — «Ursus comburatur»[37]. На черзі пограбування церкви. Мені вже цікаво, як з цієї історії виплутається наш підсудний? А я голову даю на відріз, що він виплутається.)

А що я мав зробити? Почав падати сніг, і я був змушений покинути ліс. Відлюдника з мене не вийшло, але жебраком я ще міг бути. Це теж спосіб життя, для якого в мене було все необхідне. Коли я розпочав свій шлях, то можна було сказати, наче зі мною йшов цілий табір. У Польщі не вмирає той, хто може сказати: «Подай на хліб» та «Нехай винагородить тебе Господь!»

А залізний ошийник був мені на руку. Давав перевагу над іншими жебраками. Якщо питали звідки він у мене, то я відповідав: я прийшов зі Святої землі, з Єрусалиму, мене полонили сарацини і вдягли на мене цього ошийника. Я врятувався тільки дивом. І тепер носитиму це залізо до кінця днів своїх на знак подяки. Добрі люди вірили моїм теревеням. За допомоги цього залізного ошийника я нагріб достатньо грошей і успішно прожебракував крізь Польщу. Я перетнув кордон Бранденбурга, маючи намір повернутись у рідне місто і продовжити ремесло батька, який був чинбарем. Та в першому ж місті мене оточили; та не для того, аби нагодувати, а для того, аби випитати хто я, що я і як насмілююсь тут жебракувати? Я відповів, що їм страшенно пощастило приймати в своєму місті жебрака зі Святої землі та ще із залізом на шиї. Але в німців є така хиба, вони люблять доказувати, що розумніші за інших. Посеред ринку в натовп просунувся наглядач і почав мене випитувати.

— Як тебе звати?

— Туди, де зовуть, навіть не хочуть запрошувати.

— Хто ти?

— Голодний.

— Звідки йдеш?

— З Єрусалиму.

— Мені не бреши. Я знаю туди шлях. Через які провінції пройшов?

— Через маркоманські землі і Скіфію, Бессарабію та кам'янисту Аравію, Бактрію і Месопотамію.

— Не правда! Брешеш! Я знаю, де Палестина. Мене не обдуриш! Туди можна потрапити тільки через Пафлагонію, Коппадокію та Індію. У нас, брандербургців, є мапа!

— Та я крізь них і прийшов, просто була ніч і я не міг прочитати назви.

— Що за залізо в тебе на шиї?

— Чорний султан Сагахріст, котрий тримав мене в полоні п'ятдесят два роки та три дні, вдягнув його на мене.

— Та тобі самому навіть тридцяти нема!

— Тю, в Абіссинії таке палюче сонце, що стягує дні, і один рік там за шість.

— Як таке можливо? — рявкнув на мене пристав. — Ти брехло! Тепло навпаки все розтягує, саме тому влітку дні довші. Нам в Бранденбурзі це відомо!

Він вже схопив мене за барки і був готовий кинути до в'язниці.

— А нехай твоя милість спробує присісти на гарячу піч в штанах з козячої шкури і побачиш, як вони стягнуться.

Тут натовп став на мій бік.

Та це все одно не скінчилось би нічим хорошим, якби випадковість не підіслала мені на допомогу лицаря на коні.

На голові в нього був шолом з пір'ям, на тілі лати з буйволячої шкури, з плеча спадав червоний плащ з білим хрестом. До сідла був прикріплений щит у формі серця, на котрому був зображений такий самий лицар,