Читати книгу - "Погана"

усього цього лайна. Я втуплююсь у дорогу і кліпаю, кліпаю, кліпаю. Стримую сонне позіхання. Виходить місяць. Спалахують зірки. Повіки в мене важчають і стуляються. Я обмірковую, чи не попідставляти під них зубочистки, сірники чи голки, що завгодно, що втримає їх відкритими. Але в мене нічого з цього немає, і вони самі опускаються. Дорога довга, пряма, нескінченна. Далеко попереду бачу чорноту моря. Я не спинюся, доки не дістануся берега. Може, Ніно з’явиться з води, як один із тих хлопців у фільмі «Екс на пляжі». Ми бучно сваритимемося й верещатимемо одне на одного, а потім примиримося. Уся ця безглузда ворожнеча закінчиться. Він поверне мені мої гроші. «Алві, – скаже він (він знатиме моє ім’я). – Я тужив за тобою. Вибач мені, будь ласка…» Ми тут-таки, одразу кохатимемось на пляжі. На рушникові, щоб піску не понасипалося куди не треба. Очі в мене знову заплющуються, і голова падає на кермо.

Дзінь.

Нове повідомлення. Я перевіряю телефон. Це Ніно. Що йому зараз треба?

«ХОЧЕШ СЕКСУ ПО ТЕЛЕФОНУ?»

Типу не відмовилася б.

«НІ, Я З ТОБОЮ НЕ РОЗМОВЛЯЮ». Я клацаю «надіслати».

Ха. Кумедно вийшло. Він ніби відчув, що я про нього думала. Мріяла про примирення та секс. Може, в нас є духовний зв’язок? Може, йому вуха пекло?

Я позіхаю. Мені потрібно зупинити машину. Тру очі та озираюся. Шукаю місце, де можна припаркуватися. Дорога оточена високими соснами. Я глибоко в лісі. Круто. Я заблукала. Як я, в біса, тут опинилася? Схоже, ніби тут примари живуть. Тут смертельно тихо. Власне, це для мене ідеально. Це, здається, годяще місце, щоб сховати труп.

Я повільно повертаю кермо та врізаюся в стовбур дерева. Машина глухо гепає – лобове скло тріскається. І тоді я засинаю.

День п’ятий. Повія
Сімнадцять років тому

П’ятниця, 19 червня 1998 року

Початкова школа Василія Великого,

Лоуер-Слотер, Ґлостершир

– Будь ласка, відповідай на запитання, Алвіно.

Я соваюся в кріслі з покомканою підбивкою. Сидіння жорстке, воно дряпає мені стегна під спідницею. «Психолог» розглядає мене з-понад свого пластикового планшета. Вона мені не подобається, а я не подобаюсь їй. Вона хоче, щоб я називала її Лоррен. Вікно відчинене, але все одно жарко. Що вище підіймаєшся в цій будівлі, то спекотніше стає. Це «з фізики». Зараз літо, і це «аномальна спека». Але ж ми всього лише на першому поверсі. Я бачу дітей, що ошиваються на дитячому майданчику. Я б теж туди хотіла. Цілити м’ячем у вчителів. Обігравати всіх у «Злови й поцілуй». Я розглядаю свої черевики, потерту чорну шкіру, шматки бруду з поля, що пооблипали їх з боків. З однієї з закаляних підошов досі стирчить застрягла травинка. Я бовтаю ногами. У мене розбите коліно. Воно почало вкриватися шкірочкою й рожевіє по краях. Мені не потрібні ніякі дурні пов’язки. Я не така тютя, як Бет.

– Я не хочу з вами говорити, – шиплю я, ніби пір’я випльовую. – Я хочу піти додому.

– Ти ж щойно прийшла сюди, – каже психологічка. – Спробуймо інше запитання. – Вона кусає кінчик своєї пожованої ручки. – Ти знаєш, чому ти тут?

Я кидаю на неї погляд. Це мій найкращий погляд. Погляд, створений, щоб лякати. Я звужую очі. Зиркаю крізь чубчик.

– Машина, – кидаю я. Мабуть, через те. Дорослі зазвичай просто казяться через вогонь. – Це не я. Я цього не робила. Я її не підпалювала. – Я розумію, що це неправда, але спробувати варто. Іноді брехати – це добре. Іноді, наприклад щодня. Це називається «маленька безневинна брехня». Це просто крутезно. Це допомагає вийти сухою з води.

– Алвіно, директор говорить, що він бачив, як ти це зробила.

– Це не я була, це Бет. – Вона зводить брову. Ні, не проканає. Бет – підлабузниця, мазуночка всіх вчителів. Вона – Маленька Міс Бездоганність.

– Добре. Гаразд. То й що, як я це зробила? Це однаково було минулого тижня.

Я про це вже майже забула.

Не розумію, чому через це такий кіпіш. Це була жахлива іржава стара машина потворної форми, з облізлою фарбою. Вона мала такий вигляд, ніби її чотирирічка змайстрував. Ніхто за нею не сумуватиме. Тепер він може купити гарненький новий автомобіль.

Психолог зітхає. Від неї тхне супом, тією липкою мішаниною, якою годують у їдальні. Я не маю довіри ані до них, ані до неї й не їм нічого зеленого.

– Почнімо спочатку, – пропонує вона.

Я сичу, мов розлючена кішка. Ми тут стирчатимемо весь день. Я пропущу «Божевільні пригоди Твістів» по телевізору. Мені потрібно спланувати втечу. Я хочу встати й побігти, кинути школу та ніколи не повертатися. Може, я могла б піти жити на дитячому майданчику в сільському парку?

– Директор розповів мені, що ти його прохала…

– Я ні про що його не прохала.

– Він сказав, що ти прохала його одружитися з твоєю мамою. То через це ти підпалила його машину?

Я чую тонке дзижчання – гучніше, гучніше, гучніше й ГУЧНІШЕ. Неначе літак злітає в мене в голові. Я щільно заплющую очі й затуляю вуха. Але те дзижчання не зникає…

– Алвіно?

Я й зараз чую її голос. Стишений. Приглушений. Схожий на крик під водою. Іноді мені подобається затамувати віддих і сидіти на дні басейну стільки, скільки зможу. Вода холодна, і почуваєшся так самотньо. Ніби в космосі. Я розплющую очі та трясу головою. У вухах у мене досі дзвенить.

– Ти розсердилася на директора, бо він не схотів одружитися з твоєю мамою?

– Мама теж не хотіла заміж за нього.

Фе. Наш директор – справжній демон, як у шоу на «Дитячому Бі-Бі-Сі». Я думала, що він хороший, але ні. Я помилялася. Він такий, як і всі інші. Наглядач. Садівник. Вітчим Дженні Ентоні…

– У тебе вдома все гаразд? Ти сумуєш за своїм батьком?

Я сіпаю жорсткі шкірочки навколо ранки на збитому коліні. Відриваю одну – і відчуваю пекучий біль. Блискуча крапля крові.

– Повернімося до спортивного свята, – каже вона.

– Я не хочу говорити про це.

Я підскакую вгору. Мої долоні стискаються в кулаки. Я чую, як серце калатає в мене у вухах. Мені надто жарко у вовняній накидці. Пов’язую її собі на пояс. Зціплюю руки в жорсткий вузол.

– Сядь, будь ласка. Візьми печиво, – каже вона.

Вона знімає кришку з металевої бляшанки, що стоїть на журнальному столику. Пропонує мені печиво, що має покращувати травлення. Нарешті. Я помираю з голоду. Мені цікаво було, що там. Я думала, що це могло б бути печиво. Я беру три й сідаю. Вона назад закриває бляшанку кришкою, тож більш я взяти не зможу. Вона знову начіпляє окуляри на носа й робить іще одну спробу.

– Ти можеш мені розповісти, що сталося на батьківських перегонах?

Правило глаголило: «Одна дитина й один дорослий», і мама з Бет бігли разом. Я дивлюся на годинник на стіні біля дверей. Стрілки ледь рухаються, ніби загрузлі в клею.

– Гаразд, поговорімо про щось інше… – Вона шарудить папірцями на своєму планшеті. – Ми отримали скаргу. Від Менді Сіммс. Вона говорить, що ти напала на її тата. Ти пригадуєш, що у її батька через тебе кров з носа пішла?

– ВІН ВИРЯДИВСЯ МОВ КЛОУН. (І він теж не схотів одружитися з моєю мамою.)

Вона щось занотовує.

– Можна я вже піду? Мені нудно, – кажу я. Стрілки на годиннику досі не поворухнулися.

– Що сталося сьогодні на уроці малювання?

Я втуплююся в плакат на стіні. Це реклама чогось під назвою «Телефон