Читати книгу - "Повторення пройденого"

— Ти що ж, шмаркачу, знущатися здумав? Гадаєш, я не знаю, що на цій вулиці такого будинку немає! — розлютився дільничний.

Він грюкнув кулаком по столу. З несподіванки лейтенант зробив друкарську помилку і, чортихнувшись, поліз по білило.

Степанович звернувся до Насті:

— Ану, швидко! Де він живе?

— Я не знаю, — перелякано пробелькотіла дівчинка.

Дільничний обернувся до колеги.

— Бачив? А ти кажеш, дитячий садок. Їх зараз не зупини, вони такого накоять. Починається із жебрання, потім крадіжка, а там і до розбійного нападу недалеко.

Він промокнув почервоніле обличчя від поту і, втупившись у дітей, пригрозив:

— Ось посаджу вас до КПЗ. Посидите з карними злочинцями, доки пам'ять прочиститься.

Настя зблідла. Від самої думки, що їм доведеться сидіти із справжніми злочинцями, у неї по спині пробігли мурашки і очі наповнилися сльозами. Антону й самому було моторошно. Він розумів, що відносно карних злочинців їх просто лякають, але затримати у відділку можуть запросто. Часу в них залишалося обмаль.

Він гарячково шукав вихід, і тут йому сяйнула думка: можна назватися Юрою і дати адресу дідуся. Це дозволить їм з Настею виграти час і вирватися на волю. Правда, тим самим він підставляв свого майбутнього батька і діда, але з другого боку, незабаром з'ясується, що Юра Єрмак весь цей час сидів удома за уроками, а на його місці був самозванець.

— А якщо я все чесно розкажу, ви нас відпустите? — спитав Антон.

— Торгуватися потім будеш. Не на базарі,— незадоволено буркнув дільничний.

Настя злякалася, що Антон викладе про мандрівку в часі. Після цього міліціонер точно подумає, що він з них знущається, і відсидка в камері їм гарантована.

Тим часом Антон жваво назвався:

— Мене звуть Юра Єрмак.

Настя аж рот роззявила від здивування. Антон і справді був повен сюрпризів. Утім, вона змушена була визнати, що цього разу його план зовсім не безглуздий. Не триматимуть же їх у міліції, якщо адреса відома. А у справжнього Юри залізне алібі.

Записавши адресу, номер школи і клас, дільничний похитав головою.

— Піонер. І не соромно тобі? А ось випруть тебе за такі пустощі з піонерів, що робитимеш?

Антон мовчав. Він пригадав, як тітки на вулиці теж тиснули на совість званням піонера. Напевно, це було почесно. Антон навіть пошкодував, що в їх теперішньому часі подібної організації немає. Він вирішив, що, коли повернеться, неодмінно запитає у мами і тата, чим займалися ці піонери і чому всі так прагнули вступити до їхніх лав.

— Тут усе ясно, — сказав дільничний і повернувся до Насті.— А тепер розберемося з тобою, подруго.

Дівчинка не на жарт злякалася. Добре Антону, йому є на кого звалити. А що робити їй? Тим паче, брехати вона зовсім не вміла. Варто їй відкрити рот, як їх тут же викриють.

Антон зрозумів її збентеження. Ситуація складалася непроста. Одна надія, що вдасться взяти всю провину на себе. Він рішуче випалив:

— Вона ні до чого, слово честі! Вона мене, навпаки, лаяла. Казала, що це безглуздий жарт, а я не послухав. Будь ласка, відпустіть її!

Проте Антонів монолог мав прямо протилежну дію. Охоронець порядку лише утвердився у своєму намірі покарати зло в самому зародку.

— Балачки! Раніше треба було думати, — гримнув він і спрямував погляд на Настю.

Серце у дівчинки колотилося як скажене. Виходу не було. І тут їй на допомогу прийшов Антон. Перехопивши ініціативу, він випалив:

— Мила Дьоміна.

Він уже збирався назвати адресу другої бабусі, коли до кабінету заглянув сивочолий міліціонер і сказав:

— Зайдіть до Кузьминова.

— А що таке? — спитав лейтенант, одірвавшись від друкування.

— Там замовлення розподіляють. Треба жереб витягнути.

— От йопересете! Невчасно, — пробурчав Степанович.

Лейтенант устав із-за столу, розім'яв спину і, вже виходячи, обернувся до Степановича.

— Ти йдеш?

— Мені ще з цими треба закінчити, — дільничний невдоволено кивнув у бік дітей.

— Куди вони подінуться? Дивись, а то не дістанеться, — попередив лейтенант.

Спокуса була велика, а міліціонер теж людина, тому Степанович здався.

— Чекайте тут, — суворо наказав він і почав протискатися до дверей.

— Може, ви нас відпустите? Нам уроки треба вчити, — з надією попросив Антон.

— Біля універсаму ви про уроки не думали, — мстиво нагадав дільничний. — Півгодини посидите, від цього з вами нічого не станеться. Ось оформлю і відпущу.