Читати книгу - "Повторення пройденого"

Відділок міліції був у тій самій будівлі, де й колись, точніше, де він міститиметься пізніше. Це була та самісінька похмура двоповерхова споруда, тільки замість звичного скупчення машин біля неї стояв жигуль шостої моделі і два уазика з червоно-синьою смужкою на корпусі. Черговий кинув на дітей цікавий погляд.

— Степановичу, кого це ти привів?

— Та ось, жебракували біля універсаму.

— А з вигляду не скажеш, що цигани, — здивувався черговий. — Одежинка фірмова.

— От-от. Треба розібратися, звідки такі пташенята залетіли.

Після сонячної вулиці коридор, освітлений неоновими лампами, здавався ще похмурішим. Біля якихось дверей товпилося кілька чоловік. Міліціонер підштовхнув дітей уперед. Вони пройшли повз чергу в дальній кінець коридору.

— Накаркав, — буркнув собі під ніс Антон.

— Що? — тихенько перепитала Настя.

— Директор накаркав. Сказав, що наступний етап для мене — міліція. І ось, будь ласка!

Обстановка кабінету вражала одночасно аскетизмом і надмірністю. Трійці потертих столів і бувалій шафі було явно тісно в цій кімнатці. Стільці для відвідувачів неприкаяно стояли у п'ятачку вільного місця посеред кабінету, щоб у разі потреби їх можна було повернути до будь-якого зі столів. На столах і на підвіконні були навалені стоси паперів і розпухлі від документів швидкозшивачі, що ще дужче посилювало враження тісноти.

Сонце лилося в заґратовані вікна і відбивалося зайчиками у засклених дверцях шафи, зсередини завбачливо заклеєних пожовклим папером. Яскраві сонячні промені безжально підкреслювали вбогість казенних меблів.

На вулиці стояло бабине літо, з властивою йому терпкою свіжістю, а тут було задушливо, як у тропіках. Вентилятор, що примостився на краєчку столу, вертів головою туди-сюди, ганяючи важке повітря. Але це не рятувало від спеки.

За столом сидів лейтенант міліції і щось старанно настукував одним пальцем на друкарській машинці. Заняття вимагало від нього неймовірної концентрації уваги. Іноді він знаходив клавішу відразу, а інколи йому доводилося нишпорити очима по клавіатурі, перш ніж відшукається потрібна літера. Поряд з машинкою стояла склянка чаю, що вже встиг вихолонути, і забута глазурована булочка. Від спеки і від натуги у лейтенанта на лобі виступили крапельки поту.

Побачивши дітей, що увійшли, він одірвався від роботи. Радіючи несподіваній перерві, лейтенант із задоволенням випростав спину, розминаючи затерплі м'язи.

— Степановичу, це що за дитячий садок? У нас що тепер, дитяча кімната?

— Марія Олексіївна у відпустці. Доводиться самому розбиратися. Ну й духота тут у нас, як у лазні,— пробурчав дільничний, протискуючись за свій стіл.

— Зате взимку — хоч вовків ганяй, — посміхнувся лейтенант. — І що ж вони накоїли?

— Милостиню на вулиці просять. Бачив? Держава про них піклується, вчить, у табори літні відправляє, а вони жебракують, — пробурчав Степанович і наказав дітям: — Чого стоїте? Сідайте. Розмова буде довга.

Антон і Настя перезирнулися. Затримуватися в міліції в їхні плани не входило.

— Я просто пожартував, слово честі! Я більше не буду, — із запалом запевнив Антон.

— Відпустіть нас, будь ласка, — жалісливо заканючила Настя.

— Кому сказав — сісти! — скомандував міліціонер.

Гучний голос командира з лишком компенсував його маленький зріст і звичайну зовнішність. Діти так і попадали на стільці, мов стиглі груші. Дільничний відкрив шухляду столу і дістав бланк.

— Ось батькам на роботу повідомимо, а потім і відпустимо.

— Чому на роботу? — здивувався Антон.

— Щоб там знали, що їхні дітки виробляють. Хай звернуть увагу батька-матері, вичитають на зборах. А може, й премії позбавлять.

— А вони тут до чого?

— До того, щоб виховували свідомих членів суспільства, а не дармоїдів. Ви брат і сестра?

— Ні,— сказав Антон. — Вона тут взагалі ні до чого.

— Розберемося, — обірвав його Степанович. — Де мати працює?

— Вона домогосподарка.

— Що значить — домогосподарка?

— Ніде не працює.

Степанович підвів очі на Антона.

— Хвора, чи що?

— Ні.

— А чому тоді не працює? Що ти мені голову морочиш! Не хочеш говорити? Може, у тебе батько теж не працює?

— Працює.

— Ким?

Антон зрозумів, що про реальну батькову роботу краще помовчати, тому сказав найневинніше, що спало на думку.

— Продавцем.

— Де?

— Не знаю.

— Так. Значить, де мати працює, ти приховуєш. Де батько працює — не знаєш. А свою адресу пам'ятаєш?

Антон резонно розсудив, що може