Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Черниці попарно пройшли в бічну прибудову, де їх від прихожан відділяли ґрати, зайняли свої місця на хорах — попереду черниці, позаду послушки. Ігуменя Бріджит і пріореса стояли по обидва боки хорів, а регентша повернулася до нас обличчям, подала знак — і ми заспівали Angélus.[24]

Ми стояли з молитовно складеними долонями, з потупленими очима під фалдами запинал, які закривали чоло. Проте, як я не прагла зосередитися на молитві, невдовзі відчула на собі чийсь погляд. Не витримала, подивилася туди, де стояли прихожани.

Утред. Це була моя людина. Точніше, його батьки були моїми кріпаками, а сам він давно став воїном. Його груба куртка з металевими бляхами та важке руків’я меча біля пояса відразу виділяли Утреда з-поміж сірих і коричневих плащів селян із околиць. Саме він пильно дивився на мене.

Я розхвилювалася. Якщо Утред тут, значить щось трапилося. Траплялося й раніше, що мої люди навідували мене в обителі Святої Хільди.

Так повелося з часів мого дитинства, коли я залишилася круглою сиротою. Сакси-кріпаки везли своїй маленькій пані гостинці — мед із наших пасік, теплі вовняні шкарпеточки, запечених у тісті в’юнів. Колишня ігуменя не заперечувала, розуміючи, що осиротілій дитині приємно бачити знайомі обличчя. Але що доросліша я ставала, то частіше селяни розповідали мені про свої потреби й навіть просили поради. І я зрозуміла, що їм несолодко під владою жадібного Ансельма. Люди постійно скаржилися на побори, на жорстокість слуг абатства, на утиски й приниження. І так уже сталося, що їх приїзди з часом переросли для мене в клопіт.

Подорослішавши, я почала, як могла, їм допомагати. Якщо хтось хворів, посилала мазі та зілля; коли селяни запідозрили, що призначений абатом мірошник дурить їх, я сама їздила на млин, щоби перевірити їхні підозри та полічити мішки. А цієї осені через негоду не вдалося зібрати врожаю, однак збирач податків не побажав відкласти сплату й розлючені селянки побили його прядками.

І знову мені доводилося втручатись. Я хотіла вирушити в Бері-Сент-Едмунс, щоб усе з’ясувати, але мене не пустили і я оголосила голодування. Тоді матінка Бріджит була змушена написати про це Ансельму. До мене прибув його представник, вів довгі бесіди, але я стояла на своєму.

Можу уявити, що б сталося, якби розійшлася чутка, що онука Херварда Вейка вмерла з голоду. Могли б спалахнути заколоти — тут, у Східній Англії, селяни незалежніші та рішучіші, ніж деінде. Повстання мого діда ще не забули, селян побоювалися. Врешті-решт ми зійшлися на тому, що абатство відкладе термін внесення платежів.

Але тепер — Утред. Отже, чекай лиха.

Нарешті служба добігла кінця. Усі встали, рушили до виходу. Тільки Утред несподівано кинувся до ґрат.

— Леді Гіто! Благаю, вислухайте мене!

Я миттю підійшла. Він схопив мене за руку.

— Міледі, нам потрібна ваша допомога…

Але поряд уже опинилася ігуменя Бріджит.

— Згинь, сатано! Відпусти негайно цю дівчину. Вона перебуває в обителі наречених Христа, а ти…

— Матінко, це моя людина. І я прошу дозволу перемовитися з цим чоловіком.

Але матінка Бріджит не добра ігуменя Маріанна. Вона не допускала та боялася моїх зустрічей із селянами. Та й абат Ансельм заборонив їй це, а вона завжди слухалася його.

— Це що таке, Гіто? Ти суперечитимеш мені? Негайно йди геть.

Позад неї стояли дві дебелі черниці, я зрозуміла: якщо впиратимусь, мене потягнуть силоміць.

І я тільки встигла шепнути Утреду, щоб чекав на мене в звичному місці.

За трапезою я ледве змусила себе попоїсти. Різні думки обсіли голову, та й їжа була не найкраща — трішки вареної ріпи й ложка ячмінної каші. Цього року ми, по суті, голодували, але ніхто не насмілювався сказати про це вголос, оскільки це означало звинуватити матінку Бріджит у кепському господарюванні. А сама вона, строга та сувора, сиділа на чільному місці й легко похитувала головою, слухаючи, як одна із сестер читає житіє святих.

Після трапези я підійшла до Отилії.

— Скажи ігумені, що ми підемо помолитися в каплицю Святої Хільди.

Отилія глянула з докором. Сама вона часто простоювала всенощну в каплиці, молилася до зорі. Це приносило їй задоволення — вона була святою. Я ж… Кілька разів залишалася з нею, але не для молитви, а щоб під приводом моління втікати, коли мені не дозволяли побачення. До ранку я завжди поверталася, а Отилія молилась і молилась, перебуваючи ніби в трансі. У мене викликав захоплення її релігійний запал, її щире служіння. Та й не тільки в мене. Коли Отилія молилася, її ніхто не смів турбувати. Я цим користувалася. Вона ж не виказувала мене, але побоювалася цієї моєї відсутності. Ось і зараз я побачила хвилювання на її обличчі.

— Гіто, це гріх.

— Гріх не допомогти.

— Але ці люди… Вони просто використовують тебе.

— Їм нема до кого більше звернутися.

— Але якщо помітять… Тебе покарають.

— Не помітять. Я швиденько повернуся. Як завжди…

І вона, звісно, поступилася.

Матінка Бріджит була навіть задоволена, що я вирішила помолитися з Отилією. Вона дала кожній із нас по запаленій свічці, а мені звеліла навернути свої помисли на духовне і просити в Господа і Святої Хільди вибачення за свою суєтність і непокору. Знала б вона!

Каплиця Святої Хільди була невеличка. В стінному заглибленні стояла дерев’яна статуя святої, розфарбована й позолочена. Тут панував півморок, лише на невеличкому вівтарі поблискував золотий ковчег для мощей.

Я поставила свою свічку й хотіла стати навколішки, коли Отилія несподівано підійшла.

— Гіто, моє любе Місячне Срібло, не роби, що задумала.

Я мовчала,