Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Я знала, про що вона каже. Їй було десять, коли її зґвалтував вітчим, і вона прийшла до монастиря, рятуючись від світу як від болю й бруду. Монастир обіцяв спокійне життя. І вона обрала його. Я ж… Мене віддали в монастир дитиною, коли я ще не могла розібратися, чого хочу, просто корилася волі матері, яка, овдовівши по смерті батька, вважала: тільки тихе монастирське життя вбереже її дитя від лихої долі.

Я сіла працювати, але чомусь ніяк не могла зосередитися на рахунках. Зазвичай це заняття видавалося мені цікавим, я навіть потай лишалася, що знаюсь на цьому ліпше за ігуменю. Чула, як інші казали, що з такими здібностями колись і сама стану ігуменею. Адже я зі шляхетної родини, під час вступу за мене було зроблено щедрий внесок, я чудова учениця, зі мною радяться. Так, мою подальшу долю було визначено наперед і, напевно, це добре. Проте зараз… Чи то рядки з Овідія так вплинули на мене, чи то вже давно душа моя не знала спокою, але замість того, щоб працювати, я замріялася.

Той, про кого я мріяла, навіть не знав про моє існування. Я його бачила не раз, коли він приїздив до нашої обителі помолитися в каплиці, де покоївся прах його матері. Звали його Едгаром Армстронгом, у ньому текла кров колишніх королів Англії, і був він хрестоносцем. Про це не раз шепотілися ми, молоденькі послушки, але нас вабили до відвідувача не так його слава і становище, як гарна зовнішність. Він був високий, дужий і гнучкий. У ньому було щось від благородного оленя — погордлива гідність і грація. Він був дуже смаглявий, і мені казали, що ця засмага властива всім, хто провів у Святій Землі кілька років. Зате в нього було золотаво-каштанове, гарно закучерявлене волосся і дивовижні сині очі. Я так добре його роздивилася, бо щойно він приїжджав, я ні про що інше думати не могла, аби лишень його побачити. Можете сміятися, але все моє єство — моє серце, моя душа, моя кров, — усе бриніло від одного погляду, кинутого на нього крадькома. Він же й не підозрював про мене. Якщо й чув, що в жіночому монастирі Святої Хільди живе онука Херварда, то жодним чином цікавості не виявляв. Певна річ, він же така могутня і чиновна людина, шериф Норфолка, Едгар Армстронг, прекрасний, відчужений, далекий. Для мене він був, як сонце після дощу. Я нікому не казала про це, навіть на сповіді. Це був мій гріх, але який солодкий! Не заборонено дивитися на прекрасне, аби відчути задоволення. У його імені мовби чулося бренькання струн, брязкіт криці й муркотіння кішки.

Під час його останніх відвідин я та ще кілька послушок вилізли на драбини за огорожею гербаріуму[22] й дивилися, як він розмовляє із матінкою Бріджит біля воріт обителі. Пізніше казали, що ігуменя просто підлещувалася до нього — він же страшенно багатий і завжди робив щедрі пожертви на монастир, — але я тоді нічого цього не помітила, бо бачила тої миті лише Едгара. А потім, коли він уже сів на коня, несподівано озирнувся й глянув на нас. І ми завмерли, мов голубки перед горностаєм. Він дивився на нас, але як! — так грайливо і лагідно, трішки іронічно й, може, навіть сумно. А потім притулив руку до губів і зробив такий жест, ніби посилав поцілунок.

Нас потім покарали. Та це покарання було для мене навіть солодке. І таке зі мною діялося! У мене боліли, немовби наливаючись, груди, тягло в низу живота, хололи руки. Я мріяла, щоби шериф побачив мене, звернув увагу, поцінував мою вроду. Адже всі казали, що я вродлива. І тепер я сама жадала переконатися в цьому, коли схилялася над своїм відображенням в цебрі з водою або розглядала себе в плесі біля монастирського млина.

У мене дуже світла, гладенька шкіра, рожевувата на вилицях. Овал обличчя… Навіть матінка Бріджит, яка так не любить мене, вважає його гарним — ніжна лінія щік і підборіддя, гладенький лоб. Брови маю каштанові, вигнуті, мов у королеви. Вони значно темніші за волосся, а вії ще темніші за брови й такі густі. Коли дивишся на відображення, здається, ніби саме вії окреслюють очі темною лінією і від цього ті здаються виразнішими. Якщо можуть бути виразними очі світло-сірого, металевого кольору. А ось рот… Мені казали, що це не англійський рот, а французький — надто пухкенький і яскравий. І не диво — моя мати родом із півдня Нормандії, це від неї успадкувала я вигнуту, мов лук, верхню губу та припухлу нижню. Як одного разу грайливо зазначила сестра Стефанія, чоловіки, якщо бачать такі губи, починають думати про поцілунок. Попри нескромність цього зауваження, я була задоволена.

А ще базіка Стефанія якось обмовилася, що чоловіків ніщо так не цікавить, як жіноче тіло. Але що в ньому такого привабливого? Груди в мене не великі й не маленькі, але такі округлі. Взагалі я дуже тоненька й невисока, проте маю довгі стрункі ноги. То яка ж я? Чи сподобалася б я Едгарові? І кому він послав тоді поцілунок? Мені, чи всім нам?

Від роздумів мене відвернув стукіт клепала.[23] Я навіть здригнулася.

— Що з тобою? — запитала Отилія. — Ти наче спиш із розплющеними очима.

Ми спустилися на подвір’я. Був час вечірньої служби, надворі давно смеркло. Густішав туман, і в його білястому серпанку черниці попарно йшли до церкви, несучи в руках засвічені ліхтарики. Було страшенно холодно й похмуро. Вогкість пробирала до кісток. За три дні Святвечір, а святкового настрою — ані краплиночки. Напевне, я погана християнка, якщо душа моя не тріумфує напередодні світлого свята Різдва.

У церкві на нас війнуло холодом каменю й ароматом ладану. Цього