Читати книгу - "Заклятий козак"

Раптом, але торопко, усі руки піднялись до шапок, мов перед. святими образами. І тиша настала така нараз, що чути було, як високі тополі листям одна з другою про щось розмовляли, як. бджола з грушевого цвіту на цвіт перелітала і гула…

Хмельницький повів, мов згаслими очима по німій громаді, глянув на свій город, звідки державний голос його, як грім із. хмари, рокотав ще недавно по всій Україні, по Польщі Й Волощині, - кинув оком і на садочки зелені, що мов рожевим снігом обсипані були весняним цвітом… Не одна рука піднялась з німої громади, молитовно хрестячись, ніби у церкві.

- Дітки!, Козаки! Браття мої! - стиха, мов плачучи, промовив перемучений тяжкою хворобою велетень України. - Послухайте мене, дітки, вислухайте моє посліднє слово, послідню волю того, котрого Всеблагий призиває до Себе… Якби мусів я говорити до тих, котрим невідомі гіркі обставини нашої неньки України, то не мав би я того доволі ні часу, ні слів, ні сили. А вам, діточки, я за лишнє почитаю переказувати те, що самі ви добре знаєте.

Він замовк на хвилину і сива голова його мов несамохіть поникла на груди, ніби боячись великої великості того, що провидів дух його перед смертю, що, мов бурхливі хвилі моря, клекотало й виринало в душі його, коли чоловік із цілого хаосу думок мусів вибрати і оголосити посліднє слово перед своєю труною.

Він стиха похитав головою… Тяжке було се посліднє слово!

- Брати мої! Дітки мої! Відомо вам, як і мені, які нелюдські утиски, злочинства, яку наругу і щоденні муки терпів під лядським ігом нещасний люд український, і як мати наша, свята православна восточна церков - заборонена у власнім богослуженю, пригнічена латинством, стогнала мовчки!.. І от посітив нас Бог свише милостию благодаті своєї і подав нам помічну руку, як, у церкві нашій, і визволився із тяжкого і постидного рабства нарід український! - промовив він, закидаючи з письменна по-церковному, як водилось тоді між старшиною в деяких випадках.

Уся громада, усе, здавалось, дмухнуло єдиним духом із глибини могутніх грудей, але то був більше могутній стогін - стогін цілого народу.

Десь недалечко буркотів голуб. Біленька хмарка, тихо пливучи на північ, .на хвилину покрила собою сонечко і простяглась тінню над понурими головами німої громади.

І Хмельницький тяжко зітхнув: він слухом своїм уловив той стогін цілого народу.

«Що перевисшає сей стогін?» - буцім запиталось у серці.

- «Голос народу - Божий голос… А стогін народу - невже пророчий?»

Старий Хмель переміг себе: не такий час тепер, щоби туга і страх невідомого побороли могутній дух велетня України. Він випрямився, як дуб столітній.

- Відомо вам і те, дітки, браття мої, - знов почав гетьман,

- з якими трудами, потерями, лихоліттям і кровопролиттями звершилось спасенне православної церкви і отчизни нашої з-під іга лядського. Волі Всевишнього завгодно було, щоб воно звершилось мужеством вашим, товариші мої милі, козаки-лицарі, і під моєю булавою. Десять літ я присвячував себе отчизні, не щадячи ні здоров’я, ні власного життя свого. Але тепер, по волі Создателя мого, старість і болізні одоліли мене; знемогли члени тіла мого: сходжу я у могилу, браття і дітки, і зоставляю вас на ігрище судьби! Наче море застогнало при послідніх словах Хмельницького, і у цілого народу мовби руки опустились без сили, без надії… У дверях сіней гетьманського будинку розлягся плач жіночий, - то ридала сім’я гетьмана.

Гетьман жалібно похитав головою, - і в нього не зосталось ні сили, ні надії… Але не він один на світі, - не буде його, зостанеться Україна… Йому тліти в темній домовині, а їй - рости і жити, жити поки світу сонця, поки місяць і зорі пливуть і плистимуть над Україною…

- О-ох! Мати Божа! - то тут, то там виривались плач і стогін.

Мов острогами коня в боки ударив сей плач саме у серце гетьмана.

«Житиме, житиме Україна, поки світу сонця, поки місяць і зорі пливуть і плистимуть над землею, поки Україна і Московщина житимуть як рідні сестри, як цвіт Іван та Марія ростимуть на одній стеблині…»

Хмель підняв голову. Він наче помолодів і виріс: здавалось, се встав із домовини той колишній Хмель - Хмель, котрого бачили Жовті Води, - Хмель нервовий, гарячий, палкий, як порох у мушкеті…

- Не плачте, дітки! На все Божа воля! - задзвенів його молодий голос - голос Жовтих Вод. Спасибі вам, панове шановні і браття возлюблені, спасибі за ту шану, за ту честь, котру сказали ви мені, обравши мене на гетьманство. Велике спасибі вам за довіреність до мене, спасибі за непорушиму вірність і щире послушенство. Велике спасибі вам за те мужество, котрим ви прославили себе і добули слави неньці Україні в тридцяти чотирьох битвах з ляхами, волохами. татарами! А найбільше спасибі вам за ту согласність і єдинодушіє, з котрими ви подвизались в трудах і переносили злидні!

Тут його голос разом зірвався. Він глянув на корогви, на бунчук. Вони нагадали йому Жовті Води, Корсунь і Берестечко, - усі його криваві бенкети і славу. Слюзи ледве-ледве не ринули із очей, але він поборов себе… Не до того вже, не до слави!..

- Се булава, бунчук, корогви, усі клейноди - знаки моєї власти… Беріть їх - вони вже не мої… Виберіть собі гетьмана, хто вам до вподоби… А мене, дітки мої, брати мої, простіть по-християнськи, коли я часом, по немочі чоловічеській, кого з вас зобидив або супроти кого согрішив… Простіть, діточки!

Він уклонився на всі чотири сторони і заплакав гіркими слізьми, ридаючи, мов дитина. Сива голова його якось-то безпорадно впала на плечі сина і билась у судорогах…

- Тату! Тату! - ридав Юрась і припадав до ридавшого батька.

Навкруги усе плакало. Сиві, суворі, загартовані в боях вусаті козаки плакали, як малі діти, - хто припадаючи лицем у долоні, хто в шапку, а сльози так і лились, так і мочили жорсткі щоки Й сиві вуса…

А тим часом високо-високо десь у блакитному небі весело заливався жайворонок, десь недалечко на калині щебетав соловейко і, не перестаючи, кувала зозуля… Жити б та жити старому Хмелю, як йому зозуля кувала… Так ні, не викує вже вона другої молодості, не викує!

Сива голова піднялась з Юрасевого плеча…