Читати книгу - "Заклятий козак"

- Одному Богові звісно, дітки, хто винен у тому нещастю, що не дав мені Господь скінчити послідньої війни, як того бажалося - на віки і віки вибороти непідлеглість вашу, ослободити Волинь, Покуття, Поділля і Полісся, - визволити і там шаблею нашою з іга лядського народ український благочестивий, до унії привертаний насильством… Богові інше було вгодно - Його святая воля… Не довелось мені скінчити свого діла, і-помираю я з великим прискорбієм: не знаю, що після мене буде. А тепер благаю вас, дітки, поки ще я живий, оберіть собі, на очах моїх, нового гетьмана вільними голосами. Коли я Хоч трохи знатиму, яка доля жде вас, то спокійніше зійду в домовину.

Громада мов оніміла. Не в міру несподіване горе, мов кара Божа, упало всім на голову. Невже ж се правда? Невже ж осиротіла Україна? Десять літ волі після сотень літ неволі! За що се, Господи?.. Невже ж того, хто дав їй волю, хто поставив бідну удовицю, заплакану Україну, панею між панами, господинею між господарями, невже ж його скоро не стане?.. Ні, сьому не бувать, не бувать!.. Невже ж знов осиротіє Україна і знов ляхи нею верховодитимуть?

А той, хто визволив нового Ізраїля із роботи лядської, єгипетської, стоїть і жде, що скажуть його дітки. А вони мовчать, понуро дивлячись у землю… Бо як то свого батька, ще живого, у труну класти і нести в домовину, і своїми руками землею очі йому засипати!

Хмельницький знов заговорив:

- Єсть між вами люди опитні і в ділах іскусні… Виберіть собі, дітки, або Ждановича Антона - полковника київського, або Тетерю Павла - переяславського; чи то Пушкаря Мартина - полковника полтавського, а краще б я радив вам обрати гетьманом Івана Виговського: він повсякчас був у мене писарем, він знає всю політику і може правити військом. Особисто його я бажав би бачити з моєю булавою під військовою корогвою.

Виговський трохи зблід від такої речі гетьмана і непомітно, крадькома кинув очима на Юрася Хмельниченка. Юрась стояв заплаканий, аж очі йому попухли.

- Так волите, дітки, Виговського? - питає гетьман.

- Не волимо! Не волимо! - раптово вигукнули деякі з громади.

Тоді виступив Мартин Пушкар і, стоячи перед лицем старого гетьмана, голосно і палко заговорив:

- Ні, батьку гетьмане, - за твої славні заслуги перед військом запорозьким і перед усією Україною, за твої криваві труди, за твій розум і мужество, з котрим ти визволив нас з-під ярма лядського, прославив перед цілим світом і устроїв нас вільним народом, ми повинні і по смерті твоїй воздавать шану твому домові. Ніхто не буде в нас гетьманом, окрім Юрія, твого сина!

- Юрія волимо! Юрася Хмельниченка! - гукнули міцні голоси з громади.

- І ми просимо Юрія, - пристав до тих голосів Виговський від лиця усієї старшини.

- Юрася! Юрася! Нехай Юрась гетьманує над нами!

Юрась стояв недвижимо, низько схиливши голову, блідий, переляканий. Здавалось, що його судили на смерть… Та воно так і було… Тільки б хто знав, яка доля йому судилася?.. Се його доля спіткала у багатому, а потім гетьманському будинку у розкішній колисочці та під тоненькими пелюшечками, дорогим шовком гаптованими… А другого доля знайшла під сільською стріхою в убогій хатині, у бідній колисці з решета з-під гусенят… А чия доля буде краща? От побачимо…

Старий Хмель глянув на сина, на свого Юрася… А воно стояло мов неживе… Ох! Не такому б бажав Хмель оставити свою булаву… Так що ж! Не судилось… Його Тиміш давно в домовині …. А той вдержав би булаву…

Старий Хмель повів очима по громаді.

- Бачу я, дітки мої любі, - промовив він стиха, - бачу, що ви любите мене, і дякую вам за те… але не даю вам на те моєї поради: син мій Юрій - дитина молода… не під силу йому такий тягар… Не зможе він нести на своїх плечах обов’язки гетьмана та ще й в такий тяжкий час. Потрібен для сего муж опитний і іскусний, а не хлоп’я. Син мій нехай служить війську запорозькому, по його літах, а ви покровителями і наставниками будьте йому і тим докажете дяку свою до мене,

- Ні, ні, батьку! - суперечили заразом і Пушкар, і Тетеря. - Хоч син твій і молодий, але ми дамо йому задля правлення персон іскусних і діятельних, котрі будуть наставляти його мудрими порадами. Коли син твій буде панувати над нами, нам легше буде, коли гетьманом буде в нас Хмельницький, ми любитимемо його, у всьому його слухатимемось і будемо згадувати і благословити тебе, батька нашого любого.

- Так! Так! Істинно! - загула громада мов один чоловік.

- Юрася! Юрася Хмельниченка! Молодого батька!

Очі старого Хмеля радісно засвітились. Він положив обидві руки на голову сина.

- Подайте військові клейноди, - трохи згодом сказав Хмель.

Тетеря подав булаву.

- Візьми, синку.

Юрась стояв, не підіймаючи голови.

- Візьми булаву, - приказував старий. - Вона твоя.

Руки Юрасеві тремтіли, як він брав булаву, а потім уклонився до громади.

- Синку мій, - знов заговорив старий, - не гордуй панованнєм до часу, не возносись. Віддавай належну шану старшим від тебе. Не обтяжуй підвласних тобі, вище того, скільки зможуть вони нести. Май однакову любов до усіх. Най буде у серці твому страх Божий, храни заповіді Господні. Не смій нарушити вірності його царському пресвітлому величеству: се перша тобі моя заповідь після Божих!.. Бо і я один раз присягнув йому, а до смерті зістався вірним присязі. А як же ж ти діятимеш противно сему, то усяке зло, котре скоїться від тебе, нехай відвернеться від других і обернеться на твою голову! Пам’ятай се до слушного часу!..

- Добре! Добре! - вигукували козаки, і з громади летіли угору шапки, мов стая шпаків. - На щастя, на здоров’я, на нового батька!

- Дай Боже і при новому, молодому нашому гетьманові жити, як жили ми при старому: хліба-солі його вкушати, городи турецькі плюндрувати, слави лицарства добувати!

Над новим гетьманом схилились військові корогви і чисто його усього вкрили собою мов цвітним наметом. У ту ж хвилину заграли труби, забили литаври. Кругом громади заревли військові гармати, а козацтво палило у повітря із мушкетів.

Сказати б, що то