Читати книгу - "Заклятий козак"

Яким аж підскочив з радощів.

- Ну так доказуй, серденько, що тоді уночі нащебетав тобі соловейко, та як ви лядського вовка із його нори викурили та у вовчу яму загнали? - сказав він весело.

Хлопці ще ближче підсунулись до запорожця.

- Як загадав старий Хмель, так воно й склалося, - почав далі Удовиченко. - Саме в полуднє січовики лавами сунулись на лядські окопи та на шанці… Заревли лядські гармати - аж земля застогнала… А січовики на те не вважають: «Або добути, або дома не бути!» - кричать, мов несамовиті: «Раз родила мати, раз і помирати!» А ми ждемо своєї черги, аж руки сверблять… Коли чуємо - ляхи не вдержали, - мов вода прорвала греблю и лотоки й залила усе, так і наші січовики… Ляхи бачать, що непереливки, та навтікача… А ми тут, як Пилип з конопель: задні січовики їм у хвіст смалять, а ми саме у лоба… Коли глянуть ляхи перед себе, аж там якась курява усе небо, мов чорною хмарою, вкрила… То Тугай-бей з своєю ордою наступає… Як сарана налетіли Кримські песиголовці, та як заалалакають, та як сипнуть дощем стріл! Панський обоз з дорогою здобиччю, з золотими й срібними келихами, з усіма панськими розкошами, - усе чисто в мент розшарпали й рознесли… Закрутились бідні Ляшки, як мухи в окропі, - і там неминуча смерть, і тут; одно на землі, як в’юн на сковороді, корчиться і смерті благає, друге під кінськими копитами Богу душу віддає, третє хрипить під ратищем січовика, або в татарина на аркані… Що зосталось живе, - сунулось у глибоке провалля Княжих Байраків, і там смерть неминуча: коні в’язли у липкому намулі і падали, а там Тугай-бей, доскочивши лядських гармат, їх же гарматами добивав недобиту Ляшву… Упало і молоде їх гетьманча - син коронного гетьмана, вельможного пана Миколи Потоцького - Степанець Потопький, - ледве живого від ран його прив’язали до гармати, а на другий день він на тій же гарматі і душу свою молоду з запеклою крівцею викашляв.

- Матінко Божа! Спаси нас і помилуй! - чулось між дівчатами.

А у лозах все розливався соловейко та стара тополя щось зеленим листям промовляла, ніби чого жалкуючи.

- І що ж? - мов прокинулись деякі хлопці. - Що було далі?

- Що? - Хмель із запорожцями потягнув під Чигирин та Білу Церкву, а січовий кобзар вже й зложив думу про Жовті Води та, Йдучи з військом, вигравав на бандурі, голосно виспівуючи:

Летять орли понад степом та по вітру в’ються,

Ой там в степу запорожці із ляхами б’ються:

Ой годі вам, вражі ляхи, кров козацьку пити,

Не один лях молоденький посиротив діти…

- А ти ж, Іване, надовго до нас? - спитав Яким.

- От побачився з ненькою старенькою та з вами, голуб’ята мої, подививсь на свої верби коло греблі та зелену леваду, а потім, як спочине мій кониченько вороненький, то я помолюсь на схід сонця, та знов у далеку дорогу - повіюся світ за очі, як то в пісні співають про козака-нетягу:

Куди схоче, туди й скаче,

Ніхто за ним не заплаче…

- О-ох! - щось жалібно застогнало.

- Ох, сестрички! Що се з Софійкою!.. Ой лишечко!.. Вона не дише… вона нежива… Ой, дівоньки! Що маємо робити?..

Гірка, ох гірка в той час була доля кожної Українки… І хто не догадається, що діялось з Софійкою?

А Івась Удовиченко? Хто б тоді сказав, що його доля - доля того, котрого мати, бідна вдова, у колисці з решета колисала, що його доля вже тоді орлом по Україні літала і велику, вічну славу йому дбала…

А догадуєтеся, хто був сей Удовиченко?

Іван Сірко, будучий кошовий отаман славної Січі Запорозької і сам слава і гордощі України…

А тепер пошукаємо другого Українця з його долею…

III

Минуло дев’ять років з того часу, як старий Хмель над Жовтими Водами власною рукою збив кайдани з ніг України і вінцем слави несмертельної осінив чоло своєї заплаканої матері, і поки жив старий Богдан, ні одної сльози не впало з карих очей України.

Але прийшов і його слушний час.

Як і дев’ять літ перед сим над Жовтими Водами - стояло весняне сонечко над Чигирином. З полудня ледве-ледве подихав тихий теплий вітерець, розмовляючи з вербами коло гетьманського будинку, та білесенькі хмарки, мов лебеді по морю, тихо плили на північ по блакитному небу, ніби поглядаючи на сумний Чигирин.

Чого ж він сумний? Чого коло гетьманського будинку зібралась мало не вся Україна?.. Чого стало сумними рядами козацтво з старшиною і поспільство, старе й мале?.. Тихо, тихо гойдає вітрець козацькі санджаки з святими корогвами.

Тихо і сумно кругом. Усе мовчить, як то буває перед домовиною. - На кого він нас покидає? Кому його булава дістанеться? От розчиняються двері гетьманського будинку і, схиливши голови, мовчки виходять звідти: Виговський Іван - військовий писар, Ковалевський - осаула військовий, полковник - Мартин Пушкар, Павло Тетеря та інша старшина. Вони винесли з будинку військові клейноди - булаву гетьманську, бунчук, корогви - і стали півкругом перед громадою, такі похмурі, суворі… Громада якось-то колихнулась і мов завмерла. Хтось тихо, жалібно-жалібно плаче у гетьманському будинку… І як-таки плачу не бути!

От - дивіться: з розчинених дверей ледве-ледве виступає величезна, але якось-то ніби пригнічена, похилена постать старою гетьмана. Власні ноги старого Хмеля, котрими він мало не десять літ державно і грізно топтав усю Польщу, Волощину й Туреччину, ледве-ледве посуваються по розстеленому дорогому килиму. Похилого тепер, згорбленого велетня України піддержують праворуч - молодесенький, мов дівчинка, ще й до хлоп’ячого вуса не дорослий, єдиний, що зістався в його син Юрась, ліворуч - Виговський Данило, Катрусин, Богданової дочки, чоловік. Чорні, якісь-то ніби дитячі Юрасеві оченята заплакані - аж попухли. Невиразно жалібно й покірно дивляться на громаду глибоко запалі очі Богданові, - то все його дітки… За них він страждав душею, за їх спокій, за їх волю проливав він криваві ріки… А скоро вони будуть дітки-сирітки… Дітки… дітки!..

Сльози застилали очі сих сивовусих «діток», як вони побачили свого «батька»… Чи давно він баским конем своїм грав перед ними! Чи давно він, як, молодий орел літав по кривавих полях!.. А от тепер він старий, немічний… Які глибокі зморшки, мов чорні борозди на ріллі,