Читати книгу - "Біографія випадкового чуда"

Але українських собак в українському законодавстві взагалі не існувало. Тут їх прирівнюють до малогабаритної приватної власності, наприклад комода чи дорожньої валізи. Навіть не до велосипеда, бо велосипед — це транспортний засіб.

«Права людини, — пізніше стверджувала Лєна, — це абсолютне безправ’я решти живих істот».

І останнє. Небезпечними є собаки, народжені на вулиці, у другому, третьому поколіннях. Вони вже не пам’ятають свого призначення служити господарю. Вони самі собі господарі. Ба більше, вони ненавидять людину, бо людина їх зрадила. Сенс їхнього життя — будь-якою ціною вижити і помститися. Насильство, казала Лєна, — це, звичайно, не вихід, але треба пам’ятати, що не вони почали цю війну. Тварини ніколи не починають війну першими.

Лєна за одну ніч обклеїла місто плакатами «НЕ ЗДАВАЙТЕ ПСІВ У КИТАЙСЬКІ РЕСТОРАНИ. ПСИ НЕСМАЧНІ». Нижче було коротко описано історію китайсько-українського бізнесу, названо адресу, за якою бізнесмени приймали тварин, було вклеєно фотографії особливо старанних мисливців.

Темою миттєво зацікавилися засоби масової інформації. Не так зі співчуття до собак, як із трагікомічності самого факту. До Сан-Франциско приїхали столичні журналісти. Їм вдалося відзняти на камеру черги біля покинутого складу, рев спійманих тварин і навіть співробітника китайського бізнесу зі спини. Інформація поширювалася блискавично. Усі центральні телевізійні канали показали Сан-Франциско і його бездомних собак. Головний міліціонер міста бився в груди, що ніколи про китайський бізнес не чув і вживе радикальних заходів. Головний міліціонер країни пообіцяв провести ретельну перевірку всіх китайських ресторанів, і тут, найрадше, вирішальну роль відіграла не доля нещасних тварин, а підсвідома нелюбов українців до азіатів і азіатської культури.

Уже через два тижні китайський бізнес прикрили і також прикрили два столичних китайських ресторани.

«Правильно, — написала Лєна у своєму щоденнику, — курятину треба їсти».

Сама Лєна роздавала інтерв’ю направо й наліво. Тоді, власне, вона здобула найбільшу за все своє життя популярність. Про досвід спілкування з міліцією і міським виконавчим комітетом Лєна мовчала, бо вважала, що це вже не має великого значення. Влада завжди і всюди однаково нечесна. Завдання громадськості, стверджувала Лєна, навчити владу приховувати свою нечесність. І боятися. Тільки налякана влада працює на свій народ.

Лєну навіть запросили до Києва на прямий ефір. У популярну тоді ранково-розважальну програму «Вставай, Україно». Ведучий програми назвав Лєну українською Жанною д’Арк, і Лєна засміялася. Вона сказала, що Жанною д’Арк бути не хоче, а хоче бути нормальною людиною. На патетичне запитання: «Що означає бути нормальною людиною?» — Лєна відповіла:

— Це те саме, що бути нормальним псом. Адже ви розумієте, що таке нормальний пес?

Ведучий програми кивнув головою на знак згоди.

— Ну, от бачите, — сказала Лєна. — То чому ви не розумієте, що таке нормальна людина?

Нещодавно цей ведучий видав книгу спогадів, у якій цілий розділ присвятив програмі «Вставай, Україно». У ньому він також згадав епізод із Лєною. І зізнався: «Насправді я не розумів, що таке нормальний пес».

Користуючись своєю раптовою популярністю, Лєна активно взялася за агітацію населення. Вона цілими днями стояла на центральній площі Сан-Франциско, біля ратуші, і переконувала людей не бути байдужими і заступитися за права братів наших менших. Із собою вона носила велику картонну таблицю «Правила життя з тваринами». Ось як це виглядало:

Правило 1. Не викидайте своїх домашніх тварин на вулицю.

Правило 2. Якщо ви не впевнені, чи викинете їх, чи ні, не беріть узагалі. Купіть собі кактус.

Правило 3. Якщо ви таки хочете мати домашню тварину, візьміть її з вулиці. Вона чекає на вас і любитиме вас за вашу милість у сто разів більше. А що вам іще, крім любові, від тварини потрібно?

Правило 4. Якщо ви бачите, що хтось знущається з тварин, дайте негіднику здачі. Він нічого вам не зробить, бо з тварин знущаються тільки великі боягузи.

Схожих правил Лєна наскладала сотні. Найвідоміше звучить так: не думайте, що сказати «привіт» мудріше, ніж сказати «гав».

Мешканці Сан-Франциско переважно співчували Лєні, слухали її, погоджувалися, що треба щось робити. Іноді, однак, виникали й суперечки. Багатьох Лєнина присутність на центральній площі дратувала. Таких людей дратує взагалі-то багато що, майже все, але їм важливо мати живий об’єкт дратування. Із другого боку, дуже ймовірно, що міське житлово-комунальне господарство, яке займалося виловом бездомних тварин і отримувало за це немалі гроші, розпочало проти Лєни масштабну антикампанію. Боялося втратити роботу.

Приходили, наприклад, худі дідки в кашкетах, деколи навіть у вишитих сорочках, і казали Лєні:

— Навіщо ти тут, дитино, блазнюєш? Немає тобі більше чим зайнятися? Україна потопає, скоро такої держави на мапі не буде, комуністи знову в парламент пройшли, а тобі пси в голові.

Або, скажімо, жіночки бальзаківського віку, зазвичай блондинки, з червоними коралями на шиї, у чорних чобітках на високих тонких підборах, приходили й казали Лєні:

— Як вам не соромно! В Україні стільки дітей живе на вулиці, під мостами, не мають що їсти, нюхають клей, а ви за псів переживаєте?! Спочатку люди повинні жити гідно, а вже потім тварини.

Лєна ненавиділа, коли хтось використовував дітей як аргумент. Вона відповідала:

— В Україні переживання на всіх вистачить. Давайте так: я переживатиму псами, а ви — дітьми.

Ані дідків у кашкетах, ані жіночок у коралях така відповідь не задовольняла, і вони ще довго тинялися довкола Лєни і її картонних таблиць, вигадуючи все нові аргументи власної правоти. Врешті Лєна не витримувала і кричала їм:

— Що ви з мене хочете? Ідіть своєю дорогою! Ідіть щось робіть! Захищайте те, що, ви думаєте, треба захищати, а не воюйте з людьми, які захищають щось своє! Ну, байдуже мені до держави! Байдуже до дітей! Одних псів і котів люблю. Маю на це право.

Тут, звичайно, Лєна блефувала, бо насправді їй не було байдуже до держави і дітей. Але, казала вона пізніше, неможливо захистити все водночас. Треба починати захищати з малого. І коли мале буде захищене, то може так статися, що захищати велике не доведеться, бо вже ніхто на нього не нападатиме.

Гицлі — їх у команді міського житлово-комунального підприємства працювало близько десятка — теж приходили до Лєни. Пробували взяти жалем. Казали:

— Чим ми будемо дітей кормити, коли втратимо роботу?!

Оскільки Лєна на згадку про дітей реагувала завжди однаково негативно, гицлі швидко зрозуміли, що словами переконати її не вдасться.

Тоді Лєну вперше побили. Увечері, коли вона поверталася до свого гуртожитку,