read-books.club » Сучасна проза » Країна Ірредента. Злодії та Апостоли 📚 - Українською

Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

193
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 95
Перейти на сторінку:
ідеями, й тут без слова не обійтися; терор і деспотизм здатні придушувати людський геній, однак його спроможне оживити слово, що несе в собі затаєну вибухову силу, яка в слушний час розриває владні клапани, немов стиснута до критичного стану пара в чавунному котлі.

Так я думав завжди, в поті чола працюючи над словом, так я, зрештою, думаю і сьогодні, проте, навтішавшись історією і збагнувши її глибину, відчув, як підкрадаються до мене сумніви.

А чи ж то ослабла Російська імперія від прихованої сатири Гоголя і чи зміцніла Україна від його романтизації нашої історії? А українська література — то набуток героїв чи гречкосіїв? Чи, за Достоєвським, краса слова вилікувала зазомбований імперський люд — та ж ні, бо за допомогою яких героїв — раскольнікових та смердякових? І чи не з'яловіла українська штука в рідному гетто, ставши споглядальною, а не бунтівною; і чи наша література і моя скромна лепта в ній своїм співчуттям до маленької людини не наділа народові на обличчя маску голоти й не винесла на нетривкі престоли ницих провідників на кшталт брюховецьких та пушкарів — схоже сталося за наших часів у Італії, Росії й німеччині, коли там до влади поприходили кальварійські жебраки з-під тібрських мостів, кавказькі шевці та прусські єфрейтори… А чи із заразою ідей класової боротьби, яка так міцно вросла в українську драматургію, прозу й поезію образами сільських глитаїв, козацьких старшин і маєтних дідичів, ми, письменники, не озброїли чернь проти національної аристократії й залишилися учнями в колоніальній школі перевертнів, де гуманність назвалася слинявістю, жорстокість — мужністю, грабіжництво — відвагою, фанатизм — ідейністю, авантюра — героїзмом, і де людей навчають не шляхетності, а хамству?

І з того співчуття до знедоленого люду ми обернули вістря наших пер супроти провідної верстви — і горді мазепинці перетворилися на свинопасів або жеброту — та ж ми ще і досі виставляємо свою біду, немов жебраки гнійні виразки на відпустах, і випрошуємо в чужинців милостиню…

То чи не мав Ігор рації — звичайно, супроти мене, літератора, а не супроти свого батька, який півжиття провів за ґратами, щоб повернути нам аристократичну гідність?.. Але ж і Михайло взявся за перо, то чи це не означає, що моя дорога правильна?

На стихлому Майдані в Михайловому наметі терзають мою душу розхристані думки, напливають до голови сумніви й здирають тиньк із храмових стін, заквацьованих мальовидлами сучасних богомазів. А що під ними на старих фресках: героїка чи ганьба?

…У моє сонне марево вплітається спогад про недавню мандрівку з моєю коханою Любкою до Кам’янця-Подільського — того міста, що увібрало в себе десятки архітектурних стилів, а найвиразніші з них — українське бароко, польська готика і мавританський стиль, бо стояло на пограниччі трьох держав і трьох культур. І як не дивно: незважаючи на те, що Туреччина панувала тут у часі найменше, найвідчутнішим є слід магометанської культури — певне, тому, що чужа вона культурі християнській і, як усе чуже, виділяється з неї.

Коли згадую це місто, постають перед очима передовсім Турецький міст над запаморочливо глибоким каньйоном, на дні якого в'ється Смотрич, і мінарет, споруджений над католицькою готичною катедрою. Ну, і, звичайно, фортеця з численними баштами, а одна з них — Кармелюкова; і як то міг він утекти, і то не один раз, з тієї піднебесної вежі, ніяк не вкладеться мені в голові, а може, то легенда… А коли зійдеш крутими східцями на дно каньйону, то відчуєш цілковиту розгубленість і безвихідь: з обох боків відриваються від землі прямовисні скелі, і там, на дні, можеш хіба що уявити собі біблійне чистилище, з якого до синього кружала неба, де знаходиться рай, жодна душа вибратися не змогла б…

Ми з Любкою дивимося гранд-виставу, яка відбувається під небом на Турецькому мосту: козаки в багряних кунтушах, у барвистих шароварах, у кучмах з довгими шликами, озброєні шаблями, мушкетами, пищалями й гарматами, штурмують зайнятий польським військом замок; гавкають гармати, тріскотять мушкети, сиві дими стеляться над рікою, блищать шаблі, мов ясне сонце, сяють, дзвенять пісні, аж земленька свята дрижить під нами, дорогая — за волю смерть нам не страшна!.. І пісня ця, коли я дивлюся на театральне дійство, звучить у моїх вухах хоралом і втискає мене у глибину віків; я під шал мелодії, насиченої звуками, немов симфонія, бачу справжню битву, яка в історії не конче, як це нині у театральній виставі, закінчувалася перемогою; і падають десятки, сотні воїнів, переможці скидають переможених із піднебесного моста у хлань бездонного чистилища, звідки немає вороття, — гинуть винуваті і невинні, борці за рідну землю і злобні завойовники, а міст стоїть непорушно, й забавляються артисти над полеглими, нібито ті й насправді мертві, позабувши у стані видовищної ейфорії, що кров людська — не водиця…

Та крізь нинішню театральну веремію я бачу справжню людську трагедію, що, викликана забавою, зринає моторошним видивом з глибин історії.

Турецькі яничари у чалмах із ложками на околичках, озброєні кривими ятаганами, волочать по мосту полоненого в заболоченому бурнусі; чалма зі страусовими перами, яка свідчить про колишній високий османський сан нещасного, злітає з голови й губиться, потоптана, у твані; полонений скиглить, благає пощади, та випросити помилування у бездушних яничарів неспроможний, вони його підносять, немов набитий половою мішок, перевалюють через поруччя, скидають у бездонну прірву, і тільки чутно сплеск води у Смотричі… Так зникає безслідно у глибинах каньйону найнікчемніший правитель України — син Богдана Хмельницького Юрась, ниций виплодок великого батька, нобілітований на реґіментаря хворим гетьманом, зрадник, який запродував Україну примежним сусідам, турецький баша, архімандрит, свічкогас, монастирський послушник і непотрібний уже турецькому султанові блазень.

І бачу я ще й інше видиво… Із судової зали Міністерства військових справ УНР, що на Вірменському ринку, виходить під конвоєм чотирьох петлюрівських гайдамаків запідозрений у змові проти Головного Отамана полковник Петро Болбочан — герой української революції, який вигнав із Проскурова і Жмеринки більшовиків, через що став урівень з Отаманом; руки в нього закладені за спину, а вигляд спокійний і гордий; він зупиняється, повертає голову до Петлюри й запитує востаннє: «Україні доконче потрібна моя смерть?» Головний Отаман опустив очі й мовчить; Болбочан не просить пощади, бо знає, що такий його жереб — загинути за Україну якщо не під Жмеринкою, то на дні каньйону над Смотричем, до смерті за батьківщину він завжди був готовий. Болбочан виходить з білого палацу на бруковану площу й крокує вбік каньйону, гайдамаки йдуть за ним з карабінами

1 ... 34 35 36 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"