Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

що велять, а те, що хочу, коли обніму свою кохану Таню й нетерпляче поведу її до постелі, коли вранці, побачивши мене, повиснуть на моїй шиї Оленька й Ігорчик, коли я зустрінуся з друзями й вип'ю з ними ущерть наповнений келих вина — все це навально напливало на мене, й нічого солодшого за спокусу свободи тоді не існувало: я, немов нурець у спеку, потопав у повені близької радості, й моя долоня мимоволі лягла на папір, а в мої неслухняні пальці втискав кулькову ручку начальник львівського КДБ. І вже ті три пальці міцно її стиснули, і якби та посмішка на губах кадебіста розплилася або згасла, я, певне, поставив би на папері свій підпис, — ба ні: вона гадючилася на губах, немов розтоптаний дощовий черв'як — образ моєї можливої ганьби.

Я відсунув папір і сказав:

«Ви обіцяли мені зустріч з матір'ю, чому не дотримуєтеся обіцянки?»

«Та що ви, Михаиле! — аж тепер розтиснулися сковані приклеєною посмішкою губи ката мого сумління, й мене обпік полиск білих зубів, що загородили його рот, немов нікільовані ґрати; хижий оскал начальника був страшний і невблаганний, мені здалося, що він зараз увіп'ється тими білими зубами в моє тіло — міцно й мертво, мов скажений пес. Він розвів руки й голосно засміявся, нібито чимось вельми втішився; того реготу я злякався, аж відкинувся на спинку крісла, та зловісний сміх раптом стих, і я почув масний голос начальника: — Та ж ми все продумали, мій дорогий, ваша мама вмить з'явиться перед вами!» — І він кивнув секретарці.

Вона вийшла з кабінету, когось там покликала, й тоді через подвійні двері, немов крізь шафу, увійшла досередини моя добра мама. Була трохи не така, як на побаченні зі мною в таборі — переді мною стояла сувора випрямлена жінка з поморщеним обличчям, втомленим, знівеченим, проте гордим і у своїй старості вродливим; крізь густе плетиво зморшок пробивалася колишня зваба ходорівської красуні, вона не звернула уваги на запрошення начальника сісти й далі мовчки стояла, немов суддя під час оголошення вердикту.

Я чекав її обіймів, сліз, схлипів, синівський жаль розчулював і розм'якшував мене, немов тепло груду воску; я готовий був зробити те, що скаже мати, й терпнув від думки, що вона попросить мене вернутися додому, бо жити їй самій неміч.

«Шановна громадянко Безрідна, — так само масно заговорив начальник КДБ, — переконайте сина, щоб погодився підписати прохання про помилування, може, він змилосердиться над вашою осамотненою старістю й захоче вам допомогти…»

Мати навіть не глянула на начальника, проте враз із суворого судді змінилася на страдну жінку, й губи її заворушилися. Я прислухався, щоб почути материн наказ, мені здалося, що вона просить мене скористатися з нагоди й купити собі волю, а їй прихисток на старості літ. Моя рука простягнулася до ручки, й тут мати рвучко ступила крок до столу й накрила своєю шорсткою долонею моє зап'ястя.

«А чи ти винен, Михаиле?» — спитала, дивлячись мені у вічі, і знову зі страдної жінки стала суддею.

«Не винен, мамо, ти ж знаєш!»

«То чому маєш просити помилування? За який злочин? Та ти своєю згодою підтвердив би марність батькової смерті, ти зневажив би не лише себе, а й усіх, хто боровся із цими… — вона показала пальцем на начальника. — Нехай же вони просять помилування в нас! І ще попросять, попросять! — підвищила голос і знову притихла. — Вертайся в тюрму, Михаиле, і допроваджуй до скутку те, що розпочав. Іди, іди, сину, а я буду на тебе чекати…»

Я підвівся, сягнув рукою по папір, мама зробила застережливий рух, подумавши, певне, що я таки зважився поставити підпис, та я взяв папір, на якому було надруковане моє прізвище під текстом і поруч — відкриті дужки для підпису, й подер його на шматки.

Зласкавлене приліпленою посмішкою обличчя начальника КДБ враз озвіріло, набрало властивого йому вигляду, він натиснув на ґудзик, до кабінету увійшли офіцери, які привезли мене до Львова з Мордовії, й узяли під руки. Начальник показав матері пальцем на двері, й вона виходячи встигла ще сказати:

«Я піду за тебе на Верещицю до батькового хреста й скажу йому, що ти…» — й загубився її голос за дверима.

«…Я вернувся в табір, брате, — закінчував розповідь Михайло, — і пробув там ще два з половиною роки після того, як так необачно опинився на волосинному містку, з якого неодмінно впав би в пекло. А звідти вороття немає. Та я, певне, вже втомив тебе своїм спогадом. Але ж розмовляли ми про наш мартиролог, хіба мій спогад не про це?.. Різні бувають смерті: одні дарують вічне забуття, інші — вічну пам'ять, а ще інші — ганьбу. Всього було в нас… Та коли я, позираючи на минуле століття, хотів би дати йому українське ім'я, то назвав би його епохою двох лицарів без тіні й докору — Євгена Коновальця й Романа Шухевича. їхні імена теж записані в наш мартиролог…»

Розділ тринадцятий

Я — із самим собою

Усю ніч не міг заснути. Не те щоб аж надто розхвилювала мене Михайлова розповідь — зрозуміло, була вона для мене вельми драматичною, але хіба я міг хоча б припустити, що мати вчинить інакше, довиховуючи вже вихованого і нею, і тюрмою сина? З перших слів мого приятеля я знав, як закінчиться його зустріч з матір'ю у львівському КДБ, а інакше закінчитися вона не могла, бо якби сталося інше, то не відбулася б наша з Михайлом стріча на київському Майдані.

Ба ні, мою душу роз'ятрила, скалкою врізалася у свідомість зневажливо кинута на Михайлову адресу фраза його сина: «То за якісь книжечки поламалися долі — батькова й моя?»

І я подумав про себе, про свою письменницьку працю, якій присвятив усе своє життя: вимучила й виснажила вона мене, немов найтяжчий наркотик, я став залежний від неї, мов пияк від алкоголю, й водило моїм пером не лише усвідомлення корисності моєї праці, а й у більшій мірі — ейфорія від самого процесу писання, яке вгамовувало мою творчу спрагу.

І ні на що я не міг би проміняти невгасиму потребу писання: ні на політичну діяльність, ні на підпільну, ні на стоїчне терпіння за ідею у в'язниці, ані на партизанську героїку: я свято вірив, що моя дорога найдоцільніша, що література — то гостріша від дамаської шаблі зброя, що першим у боротьбі за волю завжди стояло слово — адже ворожі ідеї можна знешкодити тільки