Читати книгу - "Дон Кіхот"

собою, покарати себе карою, на яку вони заслуговували: карою, може, тяжчою, ніж та, якою покарав би їх, убивши на місці, бо нагла смерть ураз припиняє муки, а повільна — убиває весь час, не вриваючи життя. Одне слово, я вийшов із дому, пішов туди, де залишив свого мула, звелів осідлати його, не попрощавшись, сів на нього й виїхав із міста. У такім збудженім настрої їхав я решту ночі і перед світом опинився в цих горах.

Так скінчив Карденіо своє довге оповідання і нещасливу історію свого кохання, і в той час, коли священик хотів сказати йому кілька слів, щоб розважити його, вони почули чийсь жалібний голос.

РОЗДІЛ XIX

де говориться про нову і приємну пригоду що трапилася зі священиком і цирульником у тих самих горах

Священик і його товариші, почувши цей голос і гадаючи, що власник його десь недалеко, встали й пішли його шукати. Не встигли вони ступити й двадцяти кроків, як під ясенем, за скелею, побачили хлопця. Обличчя його не було видно, бо він мив ноги в струмку, що протікав тут, і сидів похнюпившись. Священик із товаришами підійшли до нього так тихо, що він навіть не помітив їх, пильно миючи ноги.

Бачивши, що хлопець їх не помічає, священик, який ішов попереду, жестом звелів своїм супутникам заховатися за якоюсь брилою, що їх тут лежало чимало. Всі так і зробили, уважно стежачи за хлопцем, на якому був сірий кафтан із двома полами, підперезаний білим поясом, штани та гамаші з сірого сукна, а на голові — сірий берет. Гамаші були закачані до колін, які здавалися зробленими з білого алебастру. Вимивши свої гарні ноги, хлопець витер їх тоненькою хусткою, що дістав з-під берета, а скидаючи берет, підвів голову, і глядачі побачили обличчя такої незрівняної вроди, що Карденіо пошепки сказав священикові:

— Якщо це не Люсінда, то це — не земна, а божественна істота.

Знімаючи берет, хлопець труснув головою, і по плечах його розсипалось волосся, якому могло б позаздрити сонячне проміння. Із цього обоє зрозуміли, що той, кого вони прийняли за селянина, була насправді дівчина.

Такий випадок зацікавив усіх трьох і викликав бажання взнати, хто така ця дівчина. Для цього вони вирішили підійти до неї, але, коли вставали, дівчина підвела голову, обіруч одкинула волосся з-перед очей і подивилася, звідки виходить той шелест.

Побачивши їх, дівчина зразу зірвалася з місця і, не дбаючи ні про розсипане волосся, ні про роззуті ноги, схопила клунок з одежею, що лежав коло неї, і, налякана та збентежена, кинулась навтіки. Проте їй уже несила була ступати своїми ніжними ногами по гострих камінцях, і кроків за шість вона впала на землю. Всі троє зараз же підбігли до неї, і священик перший сказав:

— Спиніться, сеньйоро, хоч хто ви є, бо всі, кого ви біля себе бачите, бажають тільки прислужитися вам. Вам нема чого тікати від нас, бо й ноги ваші не витримають, та й ми не дозволимо цього.

Вражена та здивована дівчина не відповіла на все це й слова. Тоді вони підійшли ближче, і священик, взявши її за руку, провадив далі:

— Те, що ховає від нас ваше вбрання, сеньйоро, викриває ваше волосся. Це ясно свідчить, що немаловажні причини змусили вас передягтися в такий негідний вашої краси одяг і віддалити її в таку глушину, де нам пощастило знайти вас. Якщо ми не можемо дати ліків од вашого горя, то принаймні дамо пораду. Бо хоч яке важке наше нещастя, ми, поки живі, не повинні відхиляти від себе порад тих, хто щиро хоче дати нам полегшення. Отже, мій добродію чи добродійко, годі вам лякатися нас. Розкажіть нам про свою нещасну чи щасливу долю. В усіх нас разом і в кожному зокрема ви знайдете людину, яка співчуває і хоче допомогти вам.

Поки священик говорив усе це, передягнена дівчина стояла, немов зачарована, й поглядала на всіх, не ворушачи губами й не кажучи ні слова, так, як темний селянин, що несподівано побачив незвичайні, ніколи ним не видані речі. Коли ж священик почав наводити ще нові, спрямовані до тієї самої мети міркування, вона глибоким зітханням зламала мовчанку, промовивши:

— Якщо відлюдність цих гір не допомогла мені заховатися, а моє розпущене й незачесане волосся не дозволило моєму язикові сказати неправду, то марна річ — ховатися знову. Отже, сеньйори, я дякую вам за вашу пропозицію й уважатиму за свій обов’язок зробити те, про що ви просили. Боюся тільки, що оповідання про мої нещастя викличе у вас замість співчуття досаду, бо у вас не буде ні ліків, щоб вилікувати, ні поради, щоб полегшити їх.

Все це вродлива жінка промовила, не спиняючись, такою добірною мовою і таким ніжним голосом, що здивувала всіх своїм розумом не менш ніж красою. Вони знову заходились пропонувати їй свої послуги й благали виконати обіцянку, а вона, не даючи довго просити себе, скромненько взулася, прибрала голову, вмостилася на брилу серед них і, стримуючи сльози, що набігали їй на очі, спокійним, чистим голосом розпочала історію свого життя так:

— Тут в Андалузії є місто, ім’я якого становить титул одного герцога з найвельможніших грандів Іспанії. Він має двох синів, і старший із них дістав од нього в спадщину всі його добрі прикмети, а молодший — не знаю звідки — саме тільки зрадництво Веліда та підлість Галалона. Мої батьки — селяни, васали цього пана. У них не було інших дітей, крім мене, тому вони страшенно кохали мене й пестили, як ніхто інший із батьків. День я проводила за роботою, потрібною і пристойною для молодих дівчат, як-от за голкою, подушкою для вишивання і часто — за прядкою. Ось як жила я у моїх батьків, і розказую вам про це так докладно не з чванливості, а для того, щоб вам легше було зрозуміти, як я, не завинивши нічим, перейшла від цього щасливого життя до нещасного стану, в якім ви мене знайшли. Завжди за роботою, самотня й під замком, неначе в монастирі, я думала, що мене не бачить ніхто.

І все ж таки мене побачили очі кохання, або, певніше, неробства, з яким не зрівняються й очі рисі, і належали вони дону Фернандо, як звуть молодшого сина нашого герцога. Ледве побачивши мене, він — він сам признавався мені згодом — одразу закохався так палко, як про те свідчили його вчинки. Щоб найскорше закінчити нескінченний